— Це ваш лист? — спитав слідчий байдуже. — Це ви писали?…

Андрій дивився на лист. Ні. Це був лист від брата, лист від Миколи. Мовчав і дивився на списаний листочок… Це лист від Миколи… До матері… Писаний давно колись, з Далекого Сходу, з ОКДВА… Але навіщо йому слідчий його дав? Андрій ніяк не міг збагнути, для чого слідчий дав Миколиного листа?.. А-а… «щоб підкреслити тотожність почерку»… Гм… Він міг би цього й не робити… Ясно.

Андрій повернув листочок назад. Мовчки. Слідчий теж не домагався ніяких слів.

Потім слідчий показував ще свідчення того самого «Жгута», але вже друковані на машинці, кілька сторінок, піднісши до Андрія знову течку… Але Андрій не став їх читати. Він відсахнувся від тих ганебних шпаргалок, як від страшного позорища, і навіть заслонився ліктем. Аж слідчий здивувався. Ні, він не буде, не хоче цього читати! Він боявся за свій розум, для якого це буде занадто й він може урватися, як перетягнутий трос…

Нарешті слідчий показав бідолашному Андрієві ще кілька списаних сторінок, розкривши течку десь посередині… Це добре відзначила Андрієва свідомість, — течка розкрита посередині… До цих сторінок Андрій приник очима… Це були ті самі сторінки, що вже він колись бачив… Тоді в трійнику. Вгорі на першій сторінці стояло написане одним почерком.

«В справі громадянина Андрія Чумака».

Потім іншим почерком, зовсім незнайомим, заголовок:

«М о ї  д о б р о в і л ь н і  с в і д ч е н н я»,  а за цим ішло списаних тим самим незнайомим почерком кілька сторінок. А в кінці стояв підпис — підпис знайомий, дуже знайомим почерком:

«Катерина Бойко».

Це був власноручний підпис Катрі. Власноручний, лише трішки якийсь нервовий чи хапливий… Це її почерк.

Далі йшов під підписом додаток, написаний іншою рукою й навіть іншим чорнилом: «Була секретаркою Н-ського райвідділу НКВД"

А вже в самім низу було написано:

«Правдивість і власноручність підпису громадянки Катерини Бойко стверджується».

«Начальник Н-ського РВ НКВД — Сафигін».

«Начальник Відділу СПО Харківського ОО. НКВД — майор Великін Н».

«Слідчий — майор Сергєєв Л.»

Цю всю приписку Андрій пробіг швидко, якось одразу схопивши її оком, так що слідчий не встиг ще зорієнтуватись, а Андрій перейшов уже до тексту спочатку. Читав, а сам думав про інше. Не було сумніву, що Катрин підпис тут опинився примусово і в жахливих обставинах: або ж її змусили ще до божевілля розписатися на чистім аркуші паперу, а тоді вже решту підтасували; або ж її змусили вже божевільну розписатися під цією писаниною мерзотні В те, що написано, він не вникав і не цікавився. Мелькали знайомі фрази і формули, «контрреволюція», «агітація», «організація», «шпигунство» — словом, все те, що написав і Сергєєв тоді в своєму знаменитому протоколі, якого Айдрій не підписав. Андрій дивився на сторінки, але не читав уже тієї мерзості, — очі його запливли туманом. В них стояло скорбне обличчя Катерини… З мукою думав над тим, при яких обставинах вона збожеволіла, намагався угадати це серцем. Чи вона збожеволіла до підписання цих «добровільних свідчень» і тоді це є доказом, що вона не підписувала нічого. А чи вона збожеволіла під час «підписування» цих «свідчень» — то тоді яку ж гірку чашу вона випила!.. Катерина… Бідна Катерина!.. Вони взяли її непритомну руку, чисту її руку в замазані кров’ю лапи й — повели по паперу…

Думка поверталася до підпису «Н. Жгут», і серце огорнула страшна, безвихідна туга.

Печальний і тихий слідчий закрив течку й сказав, зітхнувши, що це частка лише, але що цього, на його думку, досить, щоб зрозуміти Андрієві, що всі його змагання зайві й непотрібні. Матеріали супроти нього убійчі, й їх неможливо спростувати. І т. д.

Він мав рацію, лише не знав, що вони для Андрія убійчі в іншому значенні, як також не знав, що з тих «матеріалів» деякі грають і зовсім іншу роль, аніж того хотів би слідчий, бо Андрієві відома доля Катерини. Слідчий цього не знав. Він рекомендував Андрієві в обличчю таких, як от він бачив, фактів переглянути все й роззброїтись. Якщо є якийсь порятунок в його становищі, то він лежить на лінії найщирішого каяття й добровільного, найщирішого переставлення себе з позиції ворога в позицію друга, й треба надіятись на милосердя, що стоїть на сторожі розкаяних… Тут тихий слідчий навів приклад навіть з біблії, коли Христос простив розкаяного розбійника… Але не кінчив цієї, досить незграбної й цинічної в цій установі, фрази під Андрієвим тяжким поглядом, сповненим страшного відчаю й такого ж страшного презирства…

Слідчий не знав, що Андрій не потребує «порятунку» й не потребує ніякого милосердя.

Відправляючи Андрія «до камери», слідчий радив йому подумати. Добре подумати, раніше аніж його справа повернеться до Сергєєва й Великіна, перш ніж вона ввійде в останній етап. Подумати, щоб бути готовим до того останнього етапу, на якому все буде вирішено безповоротно, або так, або так. В Андрієвій волі, щоб все за кінчилося якнайкраще.

— Подумайте.

І Андрій думав. Але думав, не про те, про що радив слідчий. Він думав про смерть.