Такий от Санько. Але це ще не весь Санько. Він помалу розкривається перед Андрієм, деталь по деталі, день від дня, виявляючи часом зовсім непередбачені свої риси.

От Санько сидить і, тримаючи списану ієрогліфами галошу, дивиться в нікуди, про щось мріє… Потім зітхає:

— Миколо Володимировичу! — (це до Миколи) — Коли б уже швидше дробі! Давайте вже вчити дробі!..

— Помалу, помалу, Саньку! Встигнеш.

Але Санькові нетерпеливиться. Йому здається, що навчання посувається дуже поволі, хоч він вчиться цілісінькі дні і за короткий час доганяє те, що люди добувають роками. Та йому цього мало. Його жадоба збільшується в міру того, як таємниці грамоти розкриваються перед ним. Він бачить, що багато втратив у житті, й тепер хоче одним стрибком все догнати. Він хоче бути людиною.

Санько мріє:

— Ех, як я нарешті стану письменним… Та як вивчу всю арифметику, а особливо як вивчу дробі!!

— То й що?

Санько трохи ніяковіє. Він хоче приховати свою душу, що так зрадливо рветься назовні, показуючи його отакого здоровила розмріяним дітлахом. Він думає хвилинку, хмурить брови й серйозно, ніби захоплено, каже:

— Та як влаштуюсь у банку…

— І?

— Та як зроблюся касиром…

— Ну й?..

— Та (Санько хижо повертає очима) — тисяч сорок отак «кирк!» — Це «кирк» Санько робить крізь зуби, якось самою горлянкою й допомагає рукою, показуючи, як то він загребе сорок тисяч… Це виходить дуже картинно, але Санько бреше. Він зовсім не про сорок тисяч думає, це він клеїть дурня, маскуючи свою таку непристойну дітвацьку розмріяність. Всі, хто чув, сміються та додають свої поради, прийнявши Санькову «мрію» за чисту монету, а Санькові цього й треба. Яке кому діло до того, що Санько до болю, до крику хоче бути порядною й розумною, вченою людиною. Це його — Санькова — інтимна справа. Всім іншим до того зась.

Часом Санько задумується без причини, сидить понурий і нічого не каже. Він над чимсь тяжко думає, прислухаючись до гомону в камері. І от одного разу, коли в камері панував смуток, коли найвідчутнішими були розмови та скарги на те, що от «сиджу невинний, потерпаю несправедливо», а на Львова особливо напав психоз мученика й він погойдувався, стоячи, та все зітхав «О, аве, Цезар! морітурі те салютант!», Санько те все слухав і сидів понуро задуманий, Андрій підвів очі на Санькове обличчя. Воно було не то сумне, не то зле. Зустрівшись поглядом з Андрієвими очима, Санько зітхнув. Він прочитав в Андрієвих очах німе запитання й помалу, зі щирим смутком, а водночас із злою іронією промовив:

— Ех, Андрію Яковичу!.. Отак як я подивлюся — виходить, що всі тут сидять безневинно… Тільки ми з вами сидимо правильно, тільки нас двоє, та й то один тьомний, як черевик, та ще отой штурман наш… А інші — безневинно… (Санько рипить зубами) — Сволота!..

Хто «сволота» — невідомо. Але Санько задовольняє Андрієву мовчазну цікавість, продовжуючи химерний хід своєї думки, — химерний і несподіваний:

— Отой он сучий син божиться, що він нічого не зробив, лише сказав, що «жити стало тяжко», та й то не сказав, а просюсюкав тихесенько і зразу ж покаявся. А все ж — посадили… І правильно зробили (визвірився раптом Санько ні до кого)! Правильно зробили! Якщо він тільки й спромігся за все життя лиш тихенько соплю пустити, то його обов’язково треба посадити. І давати «кунді-бунді». Вчити падлєца! Щоб не соплі, а (озирнувся) кулі щоб пускав у хід, та й без промаху. Дурак!..

Павза. Санько, відсапнувшись, веде далі:

— І жінок саджають… «По дєлу мужа»… Ха! Та за таких «мужів», прости господи, мучити бідних жінок — це аже зовсім!! За таке барахло?! Вони не варті того. І хіба ж ті главковерхи згори не бачать, що вони не варті, що це барахло?!

Помовчавши, Санько закінчив свою тираду вже й зовсім несподіваним ходом думки.

— Ех-хе-хе-хе, — зітхнув Санько раптом з безподібним сарказмом, — ні, таки я бачу, що всі тут сидять правильно, тільки ми потрапили даремно… А я, так і зовсім чортзна чого… Ех, якби мені науки трохи! Біда, що я тьомний, як черевик. Я пішов би в слідчі і з цієї худоби поробив би людей!! Поробив би!..

Андрієві стало раптом страшно. Він згадав Донця, й комашки побігли йому поза шкірою. Яка разюча тотожність в словах його й в словах оцих Санькових! А що як?.. Боже, який же він тоді останній хам і негідник, якщо в душі Донця була хоч половина Санька! Яку безмежну підлість він устругнув.

Від цього Андрій втратив спокій і почувався мерзко-премерзко. Добре, якщо Донець звичайний хам і тільки. А як ні?… Га? То тоді що?.. І Андрій не міг собі вибачити, що так поквапився. Зрештою, треба було його якось інакше б позбутися, аніж ставати на такий шлях. Але знову, як?..

Може, Донець був не вартий стількох дум, може, він звичайний служака, але Андрієва душа повстала проти такого способу розправи з людиною, в якій «може, хоч маленька іскорка є від отакого Санька». Перед тією душею невідступне вставало оте «А що, як ?..»

Після знаменитої Санькової тиради «на політичну тему» та після співставлення її з тим, що чув у кабінеті слідчого, Андрієві починало здаватися, що вся ця сатанинська «фабрика-кухня» не є такою одноцільною й простою, як здається на перший погляд, що скриті пружини в ній різнодіючі й страшенно переплутані і годі в тому розібратися. В кожнім разі його вибрик з Донцем почав все більше видаватися найганебнішим вчинком всього його життя.