Але, на диво, ніякої агресії не було. Лише один з тієї братії — він же староста камери — підійшов до Андрія й попросив закурити, пильно його оглядаючи. Оглядини справили на нього, очевидно, солідне вражіння, він поблукав очима по Андрієвих біцепсах, по голих грудях і по всій його дебелій фігурі й, не дочекавшись «закурити», бо в Андрія не було тютюну, запропонував свій кисет. А як Андрій спокійно скрутив цигарку і повернув кисета з подякою, блатняцький отаман запитав похмуро:

— Звідки сам?

— З Колими, брат.

— Та-ак? Троцькіст? Андрій зітхнув:

— Бери вище.

— А хто?

Андрій помовчав, пустив хмару диму й зітхнувши, цілком довірочно поінформував по-дружньому:

— Терорист.

Це мало цілком передбачені наслідки.

Отаман, приємно вражений, оглянув Андрієву фігуру ще раз пильно й, переконавшись з тих оглядин, що це так, мабуть, і є, нічого більше не сказав. Повернувся до своїх. І там бовкнув:

— Не трогать! То, брат, «парень на большой!» А не якийсь лягавий інтелігентик.

Андрій посміхнувся. Посміхнувся з того, що цей світ «соціально близьких», далебі, еволюціонує. І еволюціонує зовсім в небажаному для слідчих напрямку Він вже не ненавидить політичних «контриків» взагалі, а диференціює їх і має сентимент до певної категорії. Має сентимент до солідних і рішучих людей, як-от терористів, не міняючи свого презирства й зневаги до «лягавих інтелігентиків». Знаменито. І Андрій в думках іронізував зі слідчого, що він так прорахувався та що не знає, які процеси відбуваються в людських масах. Воістину «биття визначає свідомість!» Реконструкція людських душ під тиском биття відбувається повною парою.

Судячи зі здивованих поглядів мовчазної групи погноблених людей, що сиділи в два ряди посередині, для Андрія таки була тут приготована гірка «пілюля». Але минула. Йому дали спокій.

Становище його було дуже кепське тим, що він не мав абсолютно ніяких речей, нічого такого, що б підстелити на цементову мокру підлогу й більш-менш вигідно сидіти, не кажучи вже лежати. В тих, що сиділи посередині, були якісь клунки, але він не хотів нічого ні в кого просити, бо просити — де не в його натурі. Визволив його тай самий староста. Підходивши до параші, він звернув увагу, що Андрій сидить навпочіпки і що не має нічого, ще й напівголий. Вернувшись вглиб камери, він там мовчки щось понишпорив, а тоді приніс і дав Андрієві три мотузяних лапті.

— Оце, брат, таке діло. Поклади їх і сідай. Дуже добре, як нема ліпшого.

Крім того, староста звелів усьому рядові здати трохи вправо, таким чином звільнивши трохи місця подалі від параші.

— Оце сиди тут і ні з місця. Не присувайся до параші, будь вона проклята.

Така увага була особливо зворушлива, тим більше, що вона була з боку кримінального, якому, напевно, було наказано тримати всіх «ворогів народу» в «єжових рукавицях».

Три мотузяних лапті були для Андрія справжнім щастям, вони розв’язували проблему взаємин з цементовою вогкою підлогою. На цих лаптях було дуже зручно сидіти. І особливо зручно тому, що це були не просто лапті, а живий доказ, що в арештантській суспільній ієрархії зовсім все не так гаразд, як думають слідчі. І на тому доказові Андрій почувався непогано. Коли йому треба було лягти, він клав один лапоть під плечі, другий під стегно, третій під коліна і на цих трьох точках опертя досить вигідно вкладався боком Під голову він клав свою торбинку й кулак. Повний комфорт. В такій позі він засинав і майже ніколи не сповзав зі своїх точок опертя. А коли під час глибокого сну лапоть сам вимавдровував з-під стегна або з-під колін і холодна підлога бентежила його сон, він намацував утікача, й повертав його на своє місце, й далі засинав сном праведника. Якщо сон арештанта, приреченого на тяжку покуту «ворога народу», можна назвати сном праведника.

Ця камера називалася «штрафною». А називалася вона так тому, що до неї вкидано всіх політичних в’язнів за дрібні провини (як-от порушення режиму, користання забороненими речами або й просто упертість у взаєминах із слідчими та з тюремною адміністрацією). Це був окремий вид репресії, — створення нестерпно тяжких умов для людини. І призначена ця камера була для такого гатунку політичних. Роль же кримінальних тут була нібито така сама, як роль цементової підлоги, роль брудних і холодних мурів без єдиного віконечка, брудного й задушливого повітря, тмяної лампочки в стелі, вологи, насиченої бактеріями цвілі й всіма іншими бактеріями. Для кримінальних такі умови зовсім не були тяжкими, бо ж відомо, що від самої зустрічі з цими людьми здихають всі бактерії, а не навпаки.

Анекдот про те, як замерзлого безпритульного палили в крематорії, коли по двох годинах палення відкрили нарешті дверцята печі, а він звідти вигукнув — «Закрий, халява, сквозить!» — це безподібний анекдот. Саме він відображає факт, що ця публіка і в пеклі почувається, як вдома. Чого не можна сказати про всіх інших, вкинених сюди, як в лігвище тигрят більшого й меншого калібру. Проте для тих, що перетерпіли слідство на Раднаркомівській, тут теж не було нічого особливо страшного. Ну, там когось побито, когось обібрано до ниточки, якщо не зумів поладити з тими «тигрятами», когось притоптано. Але все те дрібниці. Взагалі ж тут жити було можна, навіть краще, аніж в знаменитих «брехалівках». Тим більше, що тигрята тільки гарчали страшно, в дійсності ж були зовсім далекі від думки улаштовувати якісь екзекуції ради екзекуцій. Інша справа — тяжке повітря, вічна півтемрява, ревматична ломота в костях від цементової підлоги й вогких мурів, атмосфера глибокої, герметичне закритої могили.