— Чого ви посміхаєтесь? — запитав оперативник досить беззлобно.
— А так… Ніби десь бачив… Будь ласка, — Андрій скинув швиденько й подав з готовністю і другий черевик.
Оперативника цілком задовольнила така готовність арештанта, й він вернув обидва черевики, навіть не зазирнувши в них до пуття. Андрій взувся, ще зробив гімнастику й спокійно помарширував нагору. Штурман пізніше завжди сміявся з цього випадку, дивуючись з Андрієвої витримки та з його того психологічного етюду.
А нагорі в камері — так наче після погрому. Все було перекуйовджене й перемішане неймовірно. Всі арештантські пожитки, всі лахи, які хто мав, всі торби, вузли й пакунки було розпаковано, розтерзано й перемішано в дикий вінегрет. З вікон геть все поскидано на підлогу, повитягано із стін «приколки», на яких висів хліб, і той хліб валявся долі в бруді, в смітті; позабирано всі мотузки й глечики, позабирано всі люльки, шахи та доміно, що їх в’язні не встигли поховати або зліквідувати, — словом, камера справляла вражіння розруйнованого мурашника, в якому кропітливим комашкам треба все починати заново.
Треба було багато часу в’язням, щоб розплутати той хаос, повідшукувати й розібрати свої речі, позбирати докупи шмаття, повикидуване з торб та пакунків. Дехто з в’язнів мав речі спаковані — так як їх передано з волі, приготовані для етапу, — все те було розпотрошене, й чиста білизна валялася з вошивим ганчір’ям укупі. Низки речей бракувало й годі було устійнити, де воно щезло, чи в кишенях оперативників, чи… Але в камері ніде воно не могло дітись, навіть при наявності камерного пролетаріату, який при самому вигляді чистої й ніжної білизни млів, уявляючи, як би то було, коли б її одягти. Але вкрасти ніхто не посмів би, уже хоч би тому, що тут «пролетаріат» з вищою освітою, «та й де її дінеш?»
Після довгої колотнечі наведено було нарешті лад, і життя камери увійшло в нормальну колію. В кожного чогось бракувало, а Андрій не тільки нічого не втратив, а ще й дещо придбав унаслідок страшного землетрусу. Він придбав ножик! Прекрасний ножик, яким користалася ціла камера для різання хліба, сала (якщо хтось мав) і для всіх потреб. Навіть користався ним доктор Петров.
Андрій добре нагострив залізячку, надав їй вигляду ножа й кожного разу після користання ховав. І то ховав так, що ніхто не знав, де. Він його втикав у щілину межи дошками, кожен раз в іншому місці.
То був «великий трус». Менші труси проводилися силами місцевої адміністрації й трохи в інший спосіб. В’язнів нікуди не виганяли, лише веліли згуртуватися в одній половині камери й сидіти на підлозі тихо. В той час тюремні «хлопці», без білих халатів, уже потрошили речі в звільненій половині. Потім переганяли в’язнів у вже обшукану половину й те саме проробляли в першій. При цій техніці в’язні, навіть в присутності «шукачів щастя», ухитрялися багато заборонених речей поховати під чає самого трусу.
Крім трусів багато мороки завдавала «лазня». Кожен похід до лазні — це був своєрідний погром. Крім втрати речей, які щезали геть під опікою кримінальних, що лазню обслуговували, все зазнавало великого лиха — речі горіли та нещадно дерлись в «Геліосі», а люди простуджувались Після приходу з лазні камера мала завжди вигляд і сушильні, й шпиталю — довго смерділа паленим ганчір’яні і рясніла хорими. З кожним походом до лазні люди ставали все голіші й число камерного пролетаріату збільшувалось. І
Легшим лихом була т. зв. «дезинфекція». Т. зв., бо призначена нищити блощиць, мишей та тарганів, вона зовсім не досягала мети, зате люди потерпали від дезинфекції і в більшій мірі, ніж блощиці. Роблячи дезинфекцію, камеру смалили паяльними лампами та заливали якоюсь смердючою отрутою. Паяльні лампи робили лиш той ефект, що стіни й рури були посмалені, закопчені сажею, але те неї мало ніякого впливу на блощиць, бо вони жили в підлозі і в людських черевиках, а підлогу й черевики не можна було спалити. Смердюча ж отрута мала той ефект, що отруювала повітря на багато днів, змушуючи в’язнів плакати, одначе блощиць знищити теж не могла, бо, щоб їх знищити, треба було б тієї отрути вилити цистерну, щоб тим блощицям дошкулити під підлогою. Але таке вражіння, що вся ця «дезинфекція» й не була зовсім розрахована на блощиць та тарганів, а на те, щоб погіршувати й без того гірке арештантське життя.
Але все це — і труси, і лазню і дезинфекцію люди переживали стоїчно та й далі жили своїм «нормальним» життям. Вчились, співали, майстрували, грали в шахи, слухали класиків і оповідання Шклярука, вишивали й — ждали. Ждали невідомого. І багатьом здавалося, що вже того невідомого не буде, нічого не буде. Отак буде до самої смерті.
Одного дня вкидали до камери кримінального. Вкидали в повному розумінні цього слова, як колись вкидали християн на арену з левами, — тільки християни, либонь, не мали такого переляку й не чинили такого шаленого опору. Це був хлопчисько років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Чотири дебелих тюремники тягли його на руках і намагалися пропхнути в двері, а він розчепірився немов йорж, упирався руками й ногами об одвірки, хапався за них конвульсійне, й лаяв тюремників в чім світ, та кричав охриплим голосом: