Єдиною радістю були прогулянки. Це були справжні прогулянки. Щодня і по цілих п’ятнадцять хвилин! І не в дурній дощаній загорожі, а на тюремнім подвір’ї. В тім подвір’ї було винищено дерева й будь-які кущики, і навіть виполото траву, але зате було синє небо над головою. Неба ті «опікуни» не могли ані виполоти, ані замазати, ані щитком затулити. 3 чотирьох сторін стояли понурі стіни блоків, обчіпляні щитками, біля дверей корпусу стояв наглядач в чорному і пильно спостерігав за всім, а вгорі було синє небо з хмарками. Люди ходили повільно черідкою по досить великому чотирикутнику й жадібно дихали, жадібно позирали на небо й не менш жадібно дивилися під ноги, в надії щось знайти — шматочок цеглинки, скляночку, цвяшок, шматочок заліза, а вухами дослухалися до навколишнього світу, власне, до понурих мурів, обчіпляних щитками. Там, за щитками, стояв невиразний гомін і іноді чулися приглушені оклики. На них дивляться! Кожен відчував чиїсь очі на собі звідтіля, з-за щитків, і мимоволі випростовувався і підіймав лице вгору, ніби дивлячись в небо, — нехай впізнають. Може ж, там є хтось знайомий рідний, близький.
Після прогулянок досадно було повертатися назад, але їх не питали.
В камері люди якийсь час після прогулянки сиділи спокійно, задумливо переживали синє нето, й білі хмаринки на ньому, й шепіт за щитками, й спогади про тих жінок, ноги яких вони бачили в перший день, що теж ходили на прогулянці, й мріяли про випадкові зустрічі, які могли б статися, про можливих друзів, про інших людей, яких тут багато-багато і з якими до болю хотілося б побачитись. Адже ними напаковані всі ці такі чисельні і такі великі блоки.
Потім хвилина блаженного спокою минала й люди бралися за ганчір’я — піт заливав і синє небо, й ті хмаринки білі, й всі ті шелести, та всі асоціації. Рясний, липкий, досадний піт. В обід їх, немов зумисне, годували солоним гарячим «брандахлистом», звареним або з кислою капустою, або з солоними зеленими помідорами. Вранці й увечері їх поїли гарячим чаєм.
Надворі стояли гарячі, сонячні дні — останні дні золотої осені. Сонце, використовуючи залізний щиток, як конденсатор і передатчик, напаковувало при його допомозі камеру задушливою спекою, і в’язні не знали вже, кому ж, власне, вони мусять бути зобов’язані такою благодаттю, що на них звалилася з тим потінням, — сонцеві чи своїм тюремникам і династії російських імператорів, що цей каземат збудували.
Перші дні, за винятком самого найпершого, коли вони були так розігналися до праці та до арештантських винаходів, в’язні нічого не могли робити, стероризовані задухою. Одначе помалу почали й до цього звикати, а звикаючи, почали братися до роботи. Боротьба з потом стала явищем нормальним, як дихання, й вже не перешкоджала щось робити, думати, мати добрий гумор. Руденко й інженер Н взялися знову за свою китайську працю над «господинями», кравці й шевці шили, Давид складав веселі епіграми на товаришів, Андрій вчив усіх «п’ятихвістки» та читав лекції з авіації. Вони часом навіть співали пісень тихенько і багато розмовляли. Розмовляли досить щиро про те, про що перше мовчали. Серед їхньої двадцятьчетвірки, здається, не було камерного стукача, бо Азік і Узуньян лишилися десь поза ними, і дихалось вільніше. Група їхня була дібрана з людей порядних. Тут були, крім декого, Руденко, Зарудний, Охріменко, Давид, інженер Н, Петровський, Кулинич, Бунчук, інженер Ляшенко, Краснояружський, Гепнер, Прокопович, Виставкін, Іванов, Прокуда, Фролов, троцькіст Урров і старенький професор Манєвич. Три останніх були вкинені в камеру 49-ту на Раднаркомівській за кілька днів перед появою «Чорного ворона».
Розгадуючи загадку, чому й для чого це їх сюди перевезли, після довгого обмірковування, нічого не могли придумати й пристали на думку, що це їх вкинуто сюди, як в ощадну скарбницю, бо тюрма на Раднаркомівській перевантажена свіжими «ворогами народу», над якими слідство лише починається. В них же у всіх «діла» в стадії якщо не закінчення, то затяжної заминки, складні, тяжкі діла, як от у Андрія. Такі діла будуть вестися далі, в’язнів возитимуть звідси на допити в «Чорному вороні». Тим часом вони тут, як в ощадниці.
Якщо відкинути Гепнера, в обтяженості якого справжніми гріхами (адже ж він недарма був особистим приятелем Льва Давидовича Троцького, а цього самого досить, щоб його справа була досить тяжкою) Андрій не сумнівався, що про всіх інших Андрій узнав уже не з власних припущень, а з їхніх найщиріших запевнень, що вони абсолютно «ні в чому не винні» й що про свою «контрреволюційну діяльність», про різні терористичні й повстанські свої жахіття взнали в перший раз від слідчого. Вони розповідали цілком одверто про свої карколомні пригоди в НКВД, і сміялись, і плакали воднораз. Навіть Охріменко, колишній махновець, був чистий, як сльоза, щодо теперішніх злочинів, про які ні сном, ні духом не знав до самого дня арешту.
Тут же Андрій взнав, що биті були всі без винятку. Добре биті. Навіть… Прокуда. Його, правда, бито мало, бо він «урятувався» тим, що розколовся після першого ж дотику дубової спинки від стільця. Петровський же, що так побивався над Андрієвою й Давидовою бідою, а сам про себе мовчав, був мордований в спеціальний спосіб. Оскільки він був дуже старий і його не можна було бити залізною палкою» не ризикуючи затовкти на першому ж допиті, то, з огляду на його гилу, його змушували бігати по кімнаті, стрибати, стояти довгими годинами, сидіти на ріжечку, а то ще й читати напам’ять всенощну службу божу, і тільки кілька разів його вдарили по обличчю. Ну й, звичайно, тероризували морально, надівали кошик із сміттям на голову замість камилавки, та все загрожували в присутності Нечаєвої затиснути йому статевий орган в дверях та бити по тому органу лінійкою, й навіть стягали з нього штани. Але це все були легкі тортури з «огляду на його старість».