Андрій втиснувся в дверцята. То була манюсінька кабінка — такий собі залізний мішок на одну людину. Але їх туди впхали трьох. В середині було прироблене сідальце, але Андрій не скористався з права першості. Він уступив місце Зарудному. Третім був Голіят-Охріменко. Охріменко прийшов останній і не влазив у кабінку, бо це було проти всіх законів фізики. У такій манюсінькій клітинці Охріменко не міг би вміститися як слід сам, а його пхали третім.
— Лізь, сволоч!! — люто шипів оперативник, розсипаючись прокльонами. Охріменко ліз, здушуючи своїх товаришів, як пресом, і все не міг влізти. Йому допоміг оперативник, втискаючи голіятське тіло коліном. Втиснув. Закрив дверцята й клацнув замком. Готово!
Оце й він — «Чорний ворон». Чорний ворон без легенди.
Ніяких вікон, навіть завішених чорним запиналом, і ніяких щілин! Тільки вгорі десь просочувалося потрохи повітря. Андрій помацав рукою — то було прибито трохи подірявленої бляхи в півдолоні завширшки, мов тертушка. Дірочки були манюсінькі та й ті зроблені не просто, а якось так навскоси, та ще й прикриті дашком, мабуть, щоб нічого не було видно. Не було видно неба й взагалі світла, хоч назовні був сонячний день. Це щоб люди не милувалися небом (бо ж то «Воля!») та й щоб не помітили часом бодай ґорішніх поверхів будинків і не зорієнтувалися, куди їх везуть.
Ось він тут увесь геній епохи!
Андрій засміявся злісно. Навіть той образ «Чорного ворона», який жив в уяві, був занадто поетичний порівняно з дійсністю. «ЦЕРАБКООП!» Нікому на волі не прийде в голову, зустрівши цей «ЦЕРАБКООП» на вулицях і площах міста, що це «Чорний ворон» і що в нім їдуть вони — приречені люди, може, їхні друзі, приятелі, знайомі, брати, рідні. Таким чином, ніхто навіть приблизно не знатиме про їхню трагедію. А вони їхатимуть яскравого сонячного дня через самий центр заштатної столиці республіки!
Це було тяжко й прикро. Андрій не раз і раніше ловив себе на думці, що не страшно вмерти привсенародно, лише страшно умирати, задавленому нишком, в темних закамарках, десь в льосі, ізольованому від світу, без свідків, де твоя смерть навіки лишиться таємницею. Ось що страшно. І в чеканні такої смерті щодня, щогодини, завжди видавалося недосяжним щастям умерти на шибениці серед велелюдної площі, на очах у всіх, щоб усі знали, що ж з ним сталося, де він дівся, як він скінчив своє життя. А може, ще й крикнути зухвало й глузливо щось в очі катам — хлюпнути їм привселюдно в лице своїм презирством і зненавистю. Така думка й зараз прийшла в голову. Де там! Навіть коли б закричати отак нагло, то й то ніхто не почує того крику. А почує — не повірить. І від того було прикро. Даремно Андрій намагався перемогти почуття тоскної нудьги, відчаю, тупого розпачу.
А от би це їхав звичайний «Чорний ворон» часів Андрєєва або навіть ГПУ, і всі знали б, що там когось везуть. Боліли б серцем, догадувались би, співчували, бились душею над болючою загадкою — «Кого ж це везуть?» І, не вгадавши точно, склали б одначе легенду, яка все-таки була б правдоподібною.
Прокляття! Тисячу разів розстопроклята епоха і проклятий її диявольський геній.
Машина йшла через місто. Вона йшла зовсім не божевільним темпом і зовсім не ревіла несамовито. Вона-бо везла «хліб» або, може, й «морозиво» і не мусила квапитися, щоб не розтрясти дорогоцінний крам. Андрій чув вухом, як в коридорчику човгав чобітьми наглядач. Він теж був усередині, і ніхто його не бачив. І ніяких рясних і жаских багнетів. Один-однісінький наглядач в коридорчику залізної «тюрми на колесах». Ну, скажіть, хіба це не геніальна епоха?! А в’язні — кожен намагався проглянути крізь залізну стінку кабіни «ЦЕРАБКООПУ» бодай думкою — вгадували, якою саме вулицею оце вони їдуть. Куди повертають. Всі вони знали досконало своє столичне місто і уявляли, що оце вони йдуть по ньому власними ногами, прогулюючись по сонячних вулицях, зустрічають знайомих… Андрій впіймав себе на шаленому бажанні: от якби оце машина ця та налетіла на телеграфний стовп, на трамвай або на іншу машину, щоб сталась аварія. От би!..
І тепер скажіть, що немає провидіння, або — що людське шалене бажання нічого не варте! Але це, звичайно, сталося випадково. Ніби Андрієве божевільне бажання дійшло до вищого розуму, що керує всесвітом, — раптом почувся шалений вибух, а тоді сильний струс калатнув людьми, — машина після вибуху пішла якось бокаса, а тоді тіпонулася від удару об віщось, перехнябилась і стала. Удар був не дуже сильний, так що Андрій з товаришами тільки трохи потовклись один об одного, але не пошкодились. Ставши, машина стояла нерухомо, навколо неї засюрчали сюрчки, закричали якісь погрозливі голоси, розганяючи юрби цікавих. Як потім виявилося, сталась маленька аварія — на крутому повороті з Павлівської площі на міст через Лопань лопнула камера й покришка на лівім заднім колесі, і машина, нагло загальмована на один бік, загнула по інерції круто й врізалася в телеграфний стовп. Добре, що вона була дуже загальмована, а то хлопці на тім і скінчили б свою арештантську епопею.