Демон дерзання й невгнутої волі, що не хоче обертатися в прах…
Образи перевтілень людської душі, гордий її лет, відображений засобами мистецтва, плине, як ріка, перед внутрішним зором… Час іде… Що таке «час іде”?! Час у карцері не йде. Час зійшовся й вирує — час усіх часів. Час усіх епох, всієї історії. Буття від самих його початків. Життя людей у всіх його барвах і лініях і в четвертому вимірі, що не дається схопити оком, лиш звучить у серці, воскрешаючи те, що не вкладається в геометричні лінії чи фізичні кольори, — думи, радість, печаль… Печаль…
Андрій листає велику книгу… І повстають у ній образи живих людей — обличчя його сучасників, позначених тією ж божою іскрою, які ту книгу доповнили — книгу людської величі… Ось вони посміхаються — його знайомі й незнайомі, друзі й приятелі… Анатоль Петрицький — химерний дивак, велика дитина, незрівнянний майстер перевтілення людської душі в фарбах і лініях…
Але печаль повстає за цим: за цим іде шерега мучеників, митців-мучеників…
Іван Падалка — підстрижений «під миску», модернізований запорожець, геніальний графік і стиліст… Бойчук… Врона… Седляр!.. Їх ціла бригада, тих, позначених божою іскрою, сучасників. І за це вони… наклали головою ось в цих мурах, задушені в отаких от скриньках, розтоптані чобітьми, а чи заслані в «мєста не столь отдальонниє»…
Велика галерея людської величі запливає кров’ю… Хтось іде по ній тяжкими чобітьми… Але все-таки той «хтось» нічого з тією величчю не може зробити.
Там, де пройшли чоботи — монументальні ботфорти модернізованого Кайяфи (Кайяфи, взутого в ботфорти!), стає чорно… Але потім з тієї чорноти встає безсмертний дереворит замученого сучасника:
«Козака несуть і коня ведуть»…
Несуть люди… Несуть поляглого в нерівнім бою, тим стверджуючи його безсмертя в своїх душах… Безсмертний той, хто покладе серце за «друзі своя».
Дереворит стоїть, як монумент, а на ньому — никнуть голови в гніві й никнуть дерева в жалобі…
. . . . . .
І тоді кольори переходять в звуки… Не можна тієї грані вловити, де кінчається колір і лінія, а де починається звук. Кожен колір звучить і звучить кожна лінія за незбагненним законом асоціацій…
Над чорнотою, над безоднею гойдається туга, пекельний понурий гнів і ніжна печаль, що розтинає серце… Шопен… Звуки чіткі до галюцинації. Андрій міцно стискає повіки й слухає всією душею бурхливі каскади звуків, схоплюючи найменші нюанси, — найніжніші ридання флейт і зітхання валторн, октави басів, вчуваючись в тяжку погрозу, в сокрушающий гнів, що десь гряде…
Море звуків гойдається. Міняється. Переходить багато градацій… Переливається, як морський прибій, — від тужливого Шопена до грімливого Бетховена, до мрійного й ніжного Штрауса… До незрівнянного Леонтовича… До солов’їного співу… До жайворонків у степу… До передзвону перепелиного. До шуму вітру над осокою, над сизим бором, над степовими озерами, де він жене ряботиння хвильок і змушує їх так ніжно й так наївно гомоніти… До цикад у степах, що під диском червоного місяця на обрії так пристрасно зчиняють незбагненну музику, як в тій «Аїді», — таку от вечірню симфонію…
Є звуки для серця ближчі, є звуки дальші. Є, що породжують бурю, є, що породжують печаль і легеньку журу…
От рояль розливається щемлячими акордами під тоненькими пальцями. Ім’я композитора, як і обличчя виконавця, як і всі ті школярські роки, Андрій напівзабув, лише не забув мелодії й її влучної, так добре допасованої назви:
«Молитва дівчини». І грає її дівчина. Така собі маленька шкільна товаришка, подруга, може, трішки залюблена по-дитячому і від того, а може, невідомо від чого, така розмріяна й сентиментальна. В шкільному затишному кутку, напівосвітленому свічками, в атмосфері мрій, романтики, загальної закоханості невідомо в що (в усе взагалі!) маленькі пальчики пристрасно грають «Молитву дівчини»…
За одним іде інше, в звуки втілене…
От місяць дивиться на землю й пливе… Він пливе в хвилях любові. Справжньої любові, що вибрала для себе чудесний щильд, — не насмілюючись сказати щось сама, покликала за посередника душу Бетховена… І тепер грає тому місяцеві сонату… Але якому саме місяцеві?! Це велика загадка… І місяць дивиться зачарований, не змигнувши. Ні, він дивиться, як змовник, а зачарований хто інший… Великий геній, бо сотворив сонату не для місяця, а для людського серця. І те серце зробило з неї ужиток… Одне серце грає її, а друге слухає… Слухало її тоді, слухає її й тепер. Слухає, завмираючи й упиваючись нею… Слухає безкінечно…
Аж доки не натрапляє на гострий біль…
Той біль гасить звукову галюцинацію.
. . . . . .
Перекинувши через плече рушницю, людина вийшла геть з карцеру й з мрійливим смутком іде навмання, навпростець, ген, немов світ за очі. Все забути, від всього утекти, бути самим собою…
Весняний вечір стоїть над глибоким яром, зарослим чагарником по краях і всюди. Повітря напоєне запахом легенького диму, що його доносить звідкілясь вітерець, запахом бруньок, що починають вкривати дерева, запахом талого снігу. Одинокі латки того снігу сивіють в присмерку, зберігшись десь в гущавині, й чути, як вони дотають, як тоненько дзюрчить вода з-під них, стікаючи вниз, до дна, де булькотить цілий потічок… Проти вечірнього неба, де тіль-тіль погоріла зоря й небо взялося легеньким буланим кольором, швидко темніючи під навалою темряви, посновано мереживо гілок і гілочок, вершин дерев і ліщини… Ось чути легеньке хоркання: закоханий вальдшнеп летить через яр упоперек, звиваючись, мов кажан, на жовтуватому тлі, в павутинні гілочок.