— Та кинь ти к чорту ножа, подадуть! Держиш його, як мов свічку, боягуз.

Погризлись. Розібрало хлопців. І заходилися вони всерйоз, єдиним фронтом. То було пальці покоцюрбились,; по-дубіли, а то хоч сорочку скидай.

— Ну ну, хлопці, могорич поставлю,— реготався Яків.

Що вже накатались всі та наволочились, так до схочу. І все даремно.

— Ну, годі хлопці, поганий ваш ікзамент, ідіть ліпше закуримо, а він чорт ще побігає, хай він сказиться.

Закурили.

— Смієтесь ви, дядьку Якове, а попробували б ви cами…

— Хо, дурню, ти глянь,—і Яків підніс Грицькові до носа свого репаного, брудного кулака, — ось цією самою рукою й заріжу, і заріжу сам, сам…Хлопці засміялися. Їх обступили дядьки. Що він меле, той Яків? А Яків росходився:—Дурні ви, ви ще подушки слинили та про дівчат cнили, як дядько вже чотирьох обпатрав і пожежників налякав! А я заріжу сам… Сам, оцією ось рукою. Хіба то рука, хіба то рука у тебе, то в носі длубатись нею, ось рука,— і пішов і пішов.

— Так, у вас, дядьку Якове, рука, тяжола, —промурмотів котрийсь.

— То-то, тяжола…

— Ну ти Якове не здавайся, положим,— озвався Бондар Семен, багач на всю вулицю. Йому закортіло під’юджити. Цікаво, як кнур виволочить ним двір, щоб не задавався. Та й за сина за Грицька досадно.— Ти не.задавайся, куди тобі…

— Дурню ти, Семене, оце й усе. Коли Яків сказав, значить точка.

Засперечалися. Надійшов і рудий, з поросячими очима, страшенно охочий до всяких суперечок. Подумав, осміхнувсь хитро і втрутився:

— Ну гаразд. Якове, я ставлю п’ятдесят. Виграєш—твоя, програєш — рік одроблятимеш.

Яків подивився на нього, завагався — п’ятьдесять карбованців… Рудий засміявся, а за ним і всі.—Що Злякавсь? Я ставлю 50, а ти рік робити. Яків задеркувато тріпнув головою: — Давай руку!—і ляпнув об пухку червону своєю чорною, як шльопають цигани на ярмарку.— Гаразд, 50? Тільки ти, Гнате, програєш, мені тебе, Гнате, шкода.

— Ну, що ж, ось свідки,—гроші на кон, ось,—Рудий Гнат витяг жмут грошей з бокової кишені і потрусув ними. Люде притихли, вражені,—який з біса одчайдушний цей Гнат! Гнат хитро усміхнувсь, він мав рацію,—кривий Яків ледве тримався на ногах, п’яний і стомлений.

Хутко, дзвінко й весело потяг Яків ніж об мусан, і дав хлопчикові.—На, тримай, подаси, як я крикну. Закурив, глибоко затягся й плюнув, насунув шапку аж на очі.

Кнур стояв коло паркану наїжився, важко дихав і водив налитими кров’ю очима. З рота текла слина стьожкою Нашарошився і вже не гудів, а пильно стежив. — Та він тебе з’їсть, Якове!

— Що? Мене? — він узяв ножа, міцно затиснув його в своїй чорні й вузловатій руці і підняв перед себе:

Сусіди зареготали.

— А це ось бачив? І не писне.

Яків плюнув на руку, потер, узяв міцну мотузку, зробив петлю і став помалу наближатися до кнура. Кнур поводив очима і коли Яків був уже близько, хуркнув як скажений і дременув попід парканом, яж загуло.

Почалося дике і хитре полювання.

— Ну ж, дурню, ну підожди ж… Все одно, заріжу, ліпше не бігай. Ну стій так… ну ж, дурненький… І Яків називав кнура найласкавішими іменами. Глядачі реготали з Яковового умовлення, а найбільше реготав рудий Гнат: — Та ти йому, Якове, цицьки пообіцяй, ха-ха-ха…

— Мовчи, Гнате, мовчи! — Йому самому було смішно.

Та кінець-кінцем обридло ходити за кнуром, і Яків змінив тактику. У хазяйки попрохав він висівок і коли та принесла, висипав їх у відро, налив туди повно води, росколотив і показуючи кнурові, почав кликати. Той не йшов. Тоді Яків поставив, одним кінцем мотузки обвязав себе, а на другім налагодив петлю, одступив геть і став чекати.

Кнур підбіг до цебра і жадібно, булькаючи та захлинаючись, почав глитати мішанку. А Яків, обережно шкандибаючи швиденько підбіг ззаду, хутко схопив за ногу і заходився надівати петлю.

Та кнур раніше виволочив ним увесь двір, вивихнув йому палець на руці. І врешті поніс просто в колодязь що до верху обмерз кригою. Щемить… Яків пустив ногу, з розгону вхопився за цямрини і втримався. Кнур опинився на прив’язі — петлю було одіто. Він метався, сковзався, падав, але даремне. Тоді одбіг, розігнався й кинувся прожогом вперед, — цямрини випорснули з Яковових рук. І Яків схоплюючись та знову падаючи, поволікся далі. Зовсім вибився з сили. Вся одежа на ньому була подерта, подряпанеане обличчя закривавилося.

— Ну, здавайся, Якове, годі, ти програв! — гукав Гнат, щасливий од своєї вигадки. Він знав заздалегоди, що так кінчиться,ба ні, більше, він навіть думав, що кнур Якова зовсім уб’є. Але то невигідно,— годі, Якове, годі! Гната підтримали сусіди.Вони знали вдачу Якова, умовляючи і шкодуючи за ним. Їм таки було шкода його:

— Та ну його к чорту, Якове, годі, то Гнат пожартував! Аджеж, Гнате?

— Що? Пожартував?Чи не пішли б ви… — і Гнат наїжився. Що до нього в зуби потрапило, того не видереш. А тим часом Яків ухопився за стовп, що до нього прив’язували собаку, охобив обома руками і лежав, вимучений. Кнур бігав кругом, і було таке вражіння, ніби його запряжено крутити рушило до молотарки. Та помалу Яків підвівся, притиснувся до стовпа і почав його обходити, намотувати мотузку.