— А того не радіти, що один іде шкереберть, та тільки ж другий іти шкереберть не збирається. Щось не видко.

— Нічого. Поки ми закінчимо вишкіл — буде саме якраз, і другий піде вже шкереберть. І тоді й буде наше: «Зіг одер тоді» Тоді буде наш «слушний час». Пішли!

— «Редер мюссен роллен!..»

Ні, з цим Романом сперечатися неможливо.

Чим більше перехняблювався Гітлерів райх, чим гарячіше ставало на заході, загрожуючи пришестям звідти великої бурі, тим радісніший ставав Роман, ходив мов на пружинах. На його думку, все йшло як пописаному. Наспів удар з заходу. А удар з заходу — це пришестя великої бурі, що несе їм визволення й здійснення мрій. Удар з заходу — це не тільки кінець для одного ворога й того третього райху, а це й початок кінця для другого ворога, що сплюндрував їхній край зі сходу. І о! тоді-то й прийде їхній «слушний час». «Коли б тількн до того часу опанувати всю премудрість воєнну, а головне — вціліти».

Але їхній «слушний час» прийшов раніше. Бо не тільки вони думали про себе, а ще хтось інший думав про них, хто розпоряджав їхньою долею.

Розбиті на сході німецькі армії котилися на захід, вони вже не могли прийти до пам’яті і відкочувалися невпинно. «Той» зі сходу виявився хитріший і сильніший, і спритніший — він післав до бою, волею й неволею, все, що мав у своєму розпорядженні, все, що тільки міг післаті нa смерть. Німецькі армії не витримали іспиту до кінця, — розбиті на Волзі, вони ж не могли оговтатись і летіли на «зломання карку», відступали панічно. За ними гналися незчисленні полчища противника, а насамиеред, у першій лінії, гналися нещадні й безмилосердні формації з українського люду, голодного, необмундированого й неозброєного, старого й малого, гнаного в спину автоматами та кулеметами… Але їх і не треба було підганяти: безодня гніву й злоби за заподіяну кривду «визволителями», будівниками «Нової Європи» була така велика й така пекельна, що не треба було їх підганяти. І їхнього наступу не можна було зупинити…

І ось тут і було вирішено долю дивізії. Комусь прийшов у голову диявольський жарт. Вирішено було зупинити шалений наступ зі сходу кров’ю цих юнаків. Вишкіл було враз закінчено. Готово. Наказом «Головної Квартири» дивізію було кинуто на фронт. На схід. Недовишколену, недосформовану, неекіпіровану як слід… фактично це було кинуто не дивізію в повному розумінні того слова, а кільканадцять тисяч невишколеної,. недосвідченої, незаправленої в боях молоді… Скидається на те, що їх було кинуто сюди зумисне, спеціально щоби винищити, щоби їхні мрії утопити у їхній власній крові. Ніби ті мрії було розгадано та й допущено до їх здійснення… І ніхто цього не міг перерішити. Організовувати дивізію було кому, але відстояти її від глуму та від запланованої, злочинної віддачі на масакру не було кому…

Так от і прийшов «слушний час». Так прийшов трагічний іспит. Довелося йти на подвиг не так, як мріялося, а так, як випало з примхи злої долі.

Дивізію зірвали з усіх вишкільних таборів і шаленим темпом почали транспортувати на схід…

Відтоді вони з Романом вже й не бачилися… Розгубилися, бувши в різних частинах. Де то він тепер? І як там тепер з його оптимізмом?

«Агов, друже! Чи ти ще живий десь? Романтику ти безнадійний і непоправний!»

IV

Перекидати дивізію на фронт почали 28 червня (а сьогодні 18 липня…). Перекидали її прискорено, по кілька ешелонів у день. Ніхто не знав докладно, куди саме їх везуть, як ніхто не оборонив їх перед тією злою «Головною Квартирою», перед таким її рішенням, що рівнозначне смертному вирокові на всі ці тисячі молоді.

Вирушалося тій молоді з тяжким серцем, бо невідомо було куди. Якже ж усі взнали нарешті, що їх перекидають на Україну, на рідну землю, в район Бродів, і що вони будуть боронити підступи до Львова, — того древнього міста, де їх обкидувано квітами, й де матері благословляли їх на подвиг, — настрій змінився на радісне збудження. Вони будуть боронити бодай рештки української землі від навали зі сходу! І вони будуть не самі, вони будуть підтримані всіма силами… Вони, бач, вірили, що це вони будуть тепер боронити, а їх тепер будуть підтримувати ті, що нарешті зрозуміли, що їм треба оборонити цю землю, цей нарід від заглади, інакше буде горе… Вони мусять це зрозуміти, пора ж уже!

В Петровому ешелоні воскрес і витав дух оптиміста Романа, хоч самого його й не було тут. Надія на великий перелом в ставленні до них німецького командування (адже ж їх кинуто боронити Львів!) підносила всіх, окрилювала, примушуючи навіть забувати, що їх недовишколено. Світ став малюватися в рожевих тонах. А щодо вишколу — дрібниця.

Не один сподівався, що їм ще доля приділила багато часу і вони на рідній землі встигнуть довишколитися й остаточно сформуватися в могутню бойову одиницю.

Про це сказав ніби й сам генерал Фрайтаг, командир їхньої дивізії.

Їхали на схід з піснями, ніби на якесь свято. Принаймні в Петровому ешелоні пісні гриміли увесь час, незважаючи навіть на те, що часом (це коли вони їхали німецькою та чеською територією) небо вкривали хмари англійських та американських літаків, що мерехтіли безліччю блискучих цяток у зеніті і тягли за собою довгі борозни білого диму, загрожуючи раптом розсипатися жахливим градом і всей ешелон обернути в пил.