В середині бою розкотилася чутка, що 30-й полк зрадив і перейшов до ворога. Це було як лиховісний грім над нещасними душами. Пізніше виявилося, що все неправда, але зразу це подіяло убивчо. Хто пустив ту чутку, невідомо, але вона пройшла по всіх позиціях, пригноблююча й страшна своїм спрямуванням — спрямуванням на психічне заломання людей. Тільки ж у багатьох відчай викликав зворотну реакцію — посилив спротив.

Пекло тривало довго.

Петрова батарея була розбита в тартарари. Особливо трагічно скінчили ті бідолашні коні. Коли батарея потрапила під інтенсивний обстріл і коли, щоб її вихопити з вогню й перенести на інші позиції, користаючись з невеликої павзи, підлетіли їздові на конях, раптом упало відразу кілька тяжких стрілен — і все геть потонуло в гурагані вогню… Загинула половина їздових, загинули всі коні, поковеркало дві гармати, розбило скрині з амуніцією… Треба ж статися такому нещастю, треба ж було тим стрільнам упасти в таку хвилину! Страшне спустошення!.. Одначе ті гармаші, що лишилися живі, повели далі обстріл з двох уцілілих гармат, дострілюючи решту набоїв… Кирило Діброва показував дива, де в нього та й сила бралася — він сам працював за кількох.

З тих коротких хвилин один кадр врізався Петрові в мізок: це кінь з їхньої батареї, що йому перебило кряж, — він несамовито іржав і біг на двох передніх ногах, власне, намагався бігти, високо задерши морду з закривавленими ніздрями та очима, повними жаху, й тягнучи перебитий зад; він швидко бив копитами, трусився увесь, як у лихоманці, й іржав комусь навздогін, ніби доганяв своїх товаришів… Ця картина зринула, коли розвіявся дим і пил після вибухів.

Батарея була розбита, але вони не відступили; розстрілявши всі набої по ворожих танках, Петрові гармаші зірвали гармати, а самі разом з ним приєдналися до якоїсь групи, що зайняла оборону тут же, поруч. Вони міцно трималися в укріпленнях і билися гранатами і панцерфавстами та кулеметами проти ворожих танків і танкеток, билися проти вдесятеро сильнішого ворога. Власне, самого ворога в людській подобі не видно було, лише скажене, скрегочуче залізо, десятки тонн заліза, що пашіло й ригало вогнем. Поцілені з гармат панцерфавстів або підірвані на мінах танки й танкетки корчилися, мов дивовижні плазуни, розкручуючи луску своїх ланцюгових пасів, гублячи їх, занурюючись шкереберть в землю. Деякі з них, поцілені в бак з пальним, горіли, мов костриця, позначаючи чорним димом і смородом паленої гуми й м’яса передпілля позицій одчайдухих оборонців, на радість їм, наснажуючи їх дерзкою відвагою, надією, зухвальством. Ворога можна бити! Можна!.. Але обличчя ворога не видно було, який він. Який він? Глянути йому в очі би! Який він?

Петра це бажання опанувало цілком. Немов тому вмирущому глянути на живих востаннє, так йому кортіло глянути в обличчя ворога, — в живе обличля, в його очі, — який він?

І от, ніби зумисне для того, щоб зробити Петрові приємність, вже тоді, коли здавалося, що ворог змінял напрямок танкового маршу на захід, перенісши його південніше, раптом на шляху з’явилася група тяжких танків Т-34 — шість штук — і, звернувши з шляху, помчала просто на той відтинок, де був Петро з своїми недобитками. Це було кущувате й добре укріплене узвишшя, що панувало над шляхом, замикаючи його вогневою заслоною. Шлях був захаращений розбитими машинами, возами й укритий чорними вирвами та горами свіжої землі, як кротовинами. Петро лежав з Дібровою в рові в самім центрі відтинку.

Побачивши, як ідуть танки просто на них, Петрові похололо на душі. Не тому, що це танки. Це не перші танки, що він їх бачив, але ці йдуть спеціяльно на них. І то тоді, коли його батарею розбито й він мусить боронитися з не властивою для нього зброєю! Та й тієї обмаль! А танки, кваплячись, повзли з грохотом, то поринали в заглибини землі, в лощинки, в зустрічні ями, то підносилися знову вгору довжелезними хоботами гармат. Ті гармати раз по раз ригали полум’ям просто себе. Поруч з гарматами нестримно гаркотіли кулемети, засіваючи все навколо свистом і шумом заліза. Від того свисту й від того реву аж вітер піднявся, так здавалося. За танками летіла геть трава й груддя землі, як з-під лап вогнедихих драконів, що тую землю дерли пазурями й метали на всі боки. В міру наближення танків усе живе все більше прилипало до землі в своїх ровах і ямах. Петро глянув на Кирила Діброву — бідолашний хлопчина зблід смертельно й безтямно дивився просто себе в землю витріщеними очима. Навряд чи він щось бачив. Він тільки слухав рев, слухав, як наближається вірна смерть, і тратив панування над собою з кожною секундою. Петро теж відчував, як нерви йому відмовляють в послухові. Багато разів він дивився смерти у вічі, але бути живцем похованому, притоптаному такою потворою, ще й прискородженому, — це страшна перспектива, гірша від усіх можливих. І рятунку немає. Гармати мовчать, бо їх, либонь, на цілім їхнім відтинку фронту вже немає. Утікати? Не можливо. Битися? Чим? Хтось ліворуч від них з жахливим криком вихопився з ями й кинувся навтьоки, але тут же був посічений з кулеметів і впав навзнак головою назад, у яму, з якої був вистрибнув. Кирило Діброва, спаралізований жахом, стояв навколішках у рові біля Петра, стояв зсутулений і без жадного зв’язку шепотів молитви… Молитви, яких він ніколи не знав, ніколи не вчив… Він навіть не бачив Петра. Вухами слухав залізний рев, викоченими очима дивився просто в грудку землі й напевне тієї грудки не бачив, а посинілими губами вимовляв благальні слова до Вищої сили без всякого ладу. Кадик йому шарпався спазматичне, — чи він ковтав сльози, чи ковтав слину, якої у роті не було… Йому, мабуть, так як і Петрові, пересохло в роті й язик став колодою, і він ковтав, та нічого проковтнути не міг… А танки наближалися. Вони вже зовсім близько. Один іде просто на них…