ДЕ САД тче казку віт
На сонячні будівлі,
Там оргії до рос
Полудою горять:
У пана жінка цвіт —
“Направо і наліво”;
Розпутна, як Ерос…
Красива, як зоря.

ТИНЯЛАСЬ, мов щеня,
А там — старців водила…
З сльозами їла хліб,
Що очі виїда.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Де срібним гребнем дня
Розчесано могили, —
Там золото надій
Розмикала біда.

          * * *
Прости мені, читачу,
Що й я байстрят співаю, —
Ба! —
    то ввійшло в закон, —
Байстрята на землі.
Й тоді, як був Тарас,
Й ось сотня літ минає,
І пройде мілійон —
Ридатимуть по їх.

Й плюватимуть на їх.
А виросте — окрутять
І на підстилку кинуть,
Прикрившись шиком фраз
Модерних,
                і на сміх,
По-новому обуті,
Затопчуть в своїм спліні
Біль муки та образ.

        * * *
СХИЛИЛАСЬ на варстат, —
Печаллю сходять очі…
Щось руки про своє,
А очі про своє…
Золочений дукат
Стрибнути в шибку хоче
І золото своє
На пелені снує.

“О матінко моя!
Коли б ти, мамо, знала,
Як я тебе кляла…
Як я тебе люблю.
Затоптане ім’я
Сльозами вимивала,
Чекаючи, жила,
На ласку на твою.

ЧЕРІДКОЮ ночей
Пройшли жалі-черниці
І канула в туман
Дитяча простота…
Коли б хоч раз очей
Заплакану зірницю —
Твоїх очей — уздріть,
Проклята і свята.

О ні, я не кляну! —
Я знала ласку сонця,
Я знала ласку вітра
І шепоти борів, —
Я знала не одну…
Та знать не довелося,
Чи хоч похожа котра
На ласку матерів”.

        * * *
…Голосять десь дружки…
То свищуть веретена.
…І брат прийшов…
                            О, ні! —
То табельщик рябий.
Затисла серця крик
Чиясь холодна жменя:
На копійки, на гній
Ці руки…
        Ці раби.

ІІ

ТОВАРИШКА співа
Про чари, про кохання, —
Підспівує з захватом,
З огнем і жалем цех.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
…І голубі слова
в вінчальному убранні
…І втоми волохате
Оскирене лице…
А ще лице (о, юнь!)
Безстидної розпусти;
Ти ж чуй:
            “Поки горить —
Дайте пожить!” —
Невидно, в хаос струн
Вторить хтось владний густо:
. . . . . . . . . “Дайте пожить!”
. . . . . . . . . “Да-айте пожить!!!”

НАД ФАБРИКОЮ ночі
Схиляються задушні,
І тисячі вогнів
В млу воском капотять…
В час пізній поволочуть
Звідтіль спустілі душі
Повз варту ліхтарів
Десь молодість стрічать.

            * * *
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
“Е-ра!-ра!-ра!
Шахтьор босий, шахтьор голий…”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
            Пітні лиця, сірий дим.
            Звук гармошки, як віхоли,
            В цім вертепі.
                            В душах кволих
            Тоже дим.
            В головах
            Дим.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Е-ра!-ра!-ра!..
Тіда-ріда, — бариня
Судариня-бариня!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чом чорнява не танцюєш,
Ех-и, раз!
                  ех-и, два!
Мене, хлопця, не цілуєш?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Іх-ха!
Хе-ха!
І ггі!!! —
У нашого гармоніста
Та не зовсім совість чиста, —
Нашій Гандзі як (…),
Не очуняє й тепер.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та ніхто й не-епри-го-рне…
. . . . . . . . . тепер.
“Ну, завили, гей, “довольно”.
Крой, гармошка, виручай!
Заработаєш на чай”.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ха-ха-ха!!!
Нам ні бога, ні гріха.

                          * * *
Ніч задухою здавила
Пітні лиця, сірий дим…
Навіть дзбобаний Порфило,
Що за сорок повалило,
Хоче бути молодим.
Дим…

НАД МІСТОМ вечори —
Анонси і реклама,
Над містом шум шовків
І виблиски вітрин…

Там богочоловік;
То ж Будда, Далай-Лама
Й Христос —
                                      швейцари днів
В нових богів, богинь.

ІІІ

КІМНАТА й ковдра,
Й півтори віконця,
Бо в піввікні стремить
Онуча замість скла…
За двісті літ з двора
Сюди не вдерлось сонце.
Лиш по кутках щемить —
Взялася цвіллю мла.

Манюнький образок
Під стелею важкою…
В суботній час в кутку
Лампадка блискотить:
Марія за порок
Важкою головою,
За долю за гірку
Схиляється на мить.

ТЯГАР безсонних снів
Зігнув благеньке ліжко
І висотав думки —
Розвішав на бильці.
Човнами час проплив…
Лиш там — злоті доріжки
На ввитім в васильки
Скорботному лиці.