Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.
    Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно.
Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,
    замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я,
    жовта дорога вела просто до річки униз.
В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я:
    всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та
    тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби.
Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,
    скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.

Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,
    гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний
хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,
    разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни.

Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,
    пліт із широких делин, кілька зелених смерек,
с’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,
    тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,
    сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.
Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,
    в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.

Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв
    в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.
Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая
    мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

Пташка співала мальована на паперовій тапеті.
    Тихо проходив тут день кроками сірих годин.
Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,
    а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.

Понад дахами — хмарин розіп’ята муслінова верша,
    провесна, таловина, шуми далеких сосон.
Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;
    спомин – роса весняна, щастя забутого сон.

Вечором місяць — на стелі неба завішена лампа.
    Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.
Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,
    жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.

І кучерявилась просива курява над половими
    міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.
Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,
    вчора, тепер і торік був як потіха й докір.

Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.
    Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.
Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,
    кожного правда одна, правда зелених хвилин.