Це тільки з першого погляду Беймбет Кунанбаєв видасться дикуном і відлюдьком, але досить придивитись до нього пильніше, спробувати поговорити з ним, як побачиш, що цей літній казах, якому перейшло вже за п’ятдесят, є добродушна, але вельми скривджена в житті людина. Так скривджена, що й досі не може очуматись, дарма що відтоді, як заподіяно йому страшну кривду, минуло вже чотири роки. Легко сказати — чотири роки, а скільки за цей час випало лиха на бідолашного Беймбета! Скільки довелось йому зазнати поневірянь, голоду, холоду, муки, куди тільки не носило його скаламучене житейське море, мов безвільну тріску, в які сніги й морози не закидало Беймбета! Якби хтось сказав йому раніш, що все це станеться з ним насправді, а не насниться в гарячковому страшному сні, — Беймбет не повірив би. А ще ж треба шість років дожидати, коли він знову зможе повернутись у свій степовий аул, спати не на верхніх нарах, а в юрті, на кошмі, пасти коні, пити кумис, відкочовувати влітку на свіжі пасовиська в гірський район Алатау… Та й чи діждеться того Беймбет, чи витримає ще шість років, коли й протягом чотирьох у нього так надломилось здоров’я, що Беймбета вивели з шахти як непридатного до важкої підземної роботи й поставили працювати на поверхні — у вентиляції.
Робота ця не важка, та, власне, й ніякої роботи нема: виведуть Беймбета разом з іншими за таборову зону, поставлять біля шурфу, через який скидають у шахту кріпильне дерево, й лишать його під нагляд конвоїра з дудоргою [1] Біля шурфу розкарячив чотири залізні ноги вентилятор, що його має пильнувати Беймбет: увімкнути рубильник, щоб вентилятор нагнітав у шахту свіже повітря, й коли-не-коли помацати залізні боки вентилятора — чи не перегрівся мотор. Якщо це взимку чи ранньої весни, Беймбет повинен назбирати трісок та всякого ломаччя, що лишилось од кріпильного дерева, й розвести багаття, бо треба грітись конвоїрові й самому собі. Оце й уся робота, а далі сиди й думай невеселу думу. Беймбет і побалакав би з конвоїром про те про се, але конвоїрові з ВОХРи не годиться розмовляти з в’язнями, та, коли б той і переступив з нудьги через заборону,. Беймбет однаково не зміг би з ним розговоритись. На заваді стала б російська мова, котру Беймбет, людина з глухого віддаленого аулу, зовсім не знав до ув’язнення, а опинившись у таборі, відчув себе застарим, щоб вивчити її до пуття.
Певна річ, за чотири роки Беймбет навчився сяк-так висловлювати по-російському свої бажання, й у нього утворився невеликий запас російських слів, але які ж ці слова, підхоплені з таборового, оточення, — непевні, ба навіть небезпечні!
Занедужав якось Беймбет — кололо в боці й судомило ногу. Ледве дошкандибав до медпункту, де, дочекавшись з бідою своєї черги, каже лікарці:
— У боці мені дуже х…
Лікарку аж пересмикнуло всю від такого непристойного слова, та ще з уст літнього казаха.
— Це що таке, Кунанбаєв? Як ти смієш так висловлюватись? Я тебе й слухати не хочу!
Не вірить, мабуть, лікарка Беймбетові, думає, що він з якоюсь мастиркою [2] прийшов, щоб закосити [3] звільнення. Але, якщо лікарка не звільнить Беймбета від роботи, як йому працювати в шахті, коли він ледве на ногах стоїть? І Беймбет став благати:
— Поліно Сергіївно! Я не косарик [4], ні, косити не треба, недобре це. Я правду кажу: мені джуда джаман! [5] — вихопилося в нього з одчаю по-казахському, але похопився, що лікарка не зрозуміє його, й знову повторив непристойне російське слово.
Сама засуджена за щось на десять років, лікарка Старовєрова не терпіла цинічної таборової лайки й була б прогнала Беймбета, якби позад нього в черзі не стояв колишній адвокат Гостицький, що, посміхаючись, пояснив лікарці:
— Та він же інакше й не може сказати, Поліно Сергіївно. Це невинне дитя природи трохи вже перевиховалось у виправних таборах, і ось маєте наслідки…
Лікарка, все ще сердито поглядаючії на Беймбета, натерла йому бік якоюсь мастю, записала на звільнення від роботи, але наостанку насварила ще раз:
— Дивись мені, Кунанбаєв, щоб я від тебе більше такого не чула!
От і говори після цього по-російському, де раз у раз можеш ускочити в халепу через якесь ніби звичайне, а насправді дуже підступне слово! Надто, коли говориш з начальниками. Єдине тільки й є в росіян певне слово — «давай». Його й начальство раз у раз каже: «давай на допит», «давай на етап», «давай на роботу»; і навіть коли в’язневі випадає зрідка щось приємне, однаково — давай: «давай у лазню», «давай одержуй посилку». Цим словом і користується Беймбет у всяких життєвих випадках — чи то просить у їдальні свою порцію баланди, добродушно кажучи:
«Давай-давай-давай», чи коли конвоїр біля шурфу накаже розвести, багаття короткими «давай вогонь», Беймбет і тоді відповідає погідливо: «Давай-давай-давай», хоч конвоїр після цього підозріло скошує на нього очі: чи не кепкує з нього ця азіатська контра?..
Ось тому й мовчить здебільшого Беймбет. Залізе в бараці на свою верхотуру — верхні нари, куди загнали його спритніші молодші в’язні, сяде на розстеленому старому бушлаті по-турецькому й думає.