— О, дуже сердечно дякую. «Втеча в Єгипет»? Гарна назва, десь я чув про неї. А вашу книжку я маю, — обернувшись, повідомив Грицькові.

— Це мене тішить, бо в мене ще не вийшло жодної книжки.

— Овва! То я маю не вашу книжку?

— Певно, що ні.

— То я сподіваюся, що буду мати вашу книжку.

— Я подарую вам свій рукопис. У мене тут є примірник. Прошу.

— О, з великою приємністю. Мушу вам віддячити. Маєте десять долярів. То не замало?

— Гадаю, що ні.

— Пане Попель, а вас не цікавить розташування військових заводів у нашій області? — спитав Юрко.

— Знаєте, не цікавить. А ви маєте якийсь стосунок до військових заводів?

— Не маю ніякого.

— Мені теж так здається, що не маєте. Я не цікавлюся тими справами. Попросту їду до Чортополя на свято Воскресаючого Духу. Кажуть, що то має бути щось особливе. Гуцули в національних строях, музика, танці ріжні. Я то надзвичайно люблю. Маю при собі камеру, то зможу накрутити цілий фільм…

— Як вам живеться у Швейцарії? — перебив йому Гриць.

— Знаєте, то нелегко так відразу відповісти.

— А ви знали Германа Гессе? — кинув Юрко.

— Я запізнався з ним уже в останні роки його життя. Ми стрічалися на концертах барокової музики. Герман дуже любив стару європейську клясику, може, навіть більше від джезу чи Бетовена. Він, власне, так і казав, що для нього справжня музика кінчиться на Бетовені…

— А Фрейда ви знали?

— Фройда? Особисто не знав, але слухав його лекції перед війною в Зальцбурзі.

— То ви вже досить старий, пане Попель, — виявив Гриць.

— Я завше виглядаю молодший, як є насправді.

— А Юнга ви знали?

— Слухайте, я ж не можу всіх знати. Я знав деяких учнів Юнга. Дехто з них працював зі мною в моїй лічниці…

— Фантастика! А Джойса ви знали?

— Я читав його. Справив на мене величезне вражіння в роки моєї молодости…

— Ви його читали англійською?

— Французькою, потім другий раз німецькою…

— А чи відомий у вас у Швейцарії такий поет, як Антонич?

— Малкович?

— Ні, Антонич, Богдан-Ігор Антонич, такий поет?

— Знаєте, перший раз чую, але обов’язково пошукаю за його книжкою. То є ваш товариш?

— Так. Йому двадцять сім років.

— О, то ще дуже молодий. Певно, тому я не знаю.

— Грицю, ти що замовк? Спиш? — Юрко подивився на заднє сидіння.

Але Гриць не спав. Він саме заходився відкривати бляшанку з пивом, яку надибав у салоні «крайслера».

— Перепрошую, забув вам запропонувати, — сказав доктор, видобуваючи ще одну банку і простягаючи її Юркові. — Байєр. Може, ви хочете що-небудь з’їсти? Я маю тут канапки з шинкою і ементальським сиром, трохи чіпсів, крекерсів, помідорову пасту, салямі, помаранчевий джус…

— Дуже смачно. І все це ви тарабаните аж зі Швейцарії? — поцікавився Гриць за хвилину, пережовуючи й ковтаючи шмат якнайніжнішої рум’яної шинки.

— Та де, що ви. То родина у Львові так мене напакувала в дорогу. Кажуть, у Чортополі нема що їсти.

— Маєте добру родину, — резюмував Немирич. — А в Чортополі поселяєтеся в готелі?

— У Чортополі так само маю родину. Певно, що буду жити в них. Здасться, правда, що вони вже всі повмирали.

— Зрозуміло. Зверніть увагу на той мальовничий камінь, що навис над дорогою, — показав Гриць.

— Писана Скала, — цілком правильно назвав доктор.

— Саме так! То ви знаєте ці місця? — звів догори брови Юрко.

— Прецінь я тут народився…

— Он воно що! Тоді ви мусите знати, де в Чортополі площа Ринок, — здогадався Гриць.

— Як не знати, коли там проминуло моє дитинство. Мій тато мав на площі Ринок аптеку. Я часто бавився там у задніх покоях, де було повно ліків у пачках, реторти з якимись ріжнокольоровими плинами, старі терези, мушлі, екзотичні сухі рослини, зібрані за літо в горах, астролябії, заспиртовані саламандри й гадюки, срібні перстені, книжки латиною, градусники… Я залазив на само дно цього світу, в якому було так тихо і спокійно, і наслухав, як іноді озивався дзвоник при вхідних дверях, приходив відвідувач, я чув, як за дверима тато говорить з ним, то були переважно прості гуцули, котрі не розумілися на фармакопеї, потім я чув, як ратушевий годинник вибиває черговий квадранс, і я мріяв пробути там ціле життя, в тих покоях, заставлених вагами й бронзовими свічниками, заповнених грілками, клізмами, шприцами…

— Презервативами, — нагло втрутився Немирич.

— Не пригадую, чи й презервативами також, — знизав плечима доктор Попель. — Певно, гуцули ними не користувалися. А ви маєте проблеми з презервативами?

— Позаяк ми їдемо на свято Воскресаючого Духу, то маємо, — щиро сказав Штундера. — Там, знаєте, буде повно гарних незнайомих дівчаток…

— О, то прошу собі взяти, — і з тієї ж магічної кишені з’явилися два охайні «дум-думи». — То не є жадна проблема…

— Що б ми без вас робили, пане Попель? — люб’язно зашкірився Немирич. — Але повернімося до Ринку. Чи не підвезете нас просто на нього? Там о восьмій ми стрічаємося з друзями…