— Старий! — засміявся наркоман.

— Ну, що ти хотів сказати? — спитав Хома.

— Старий, ти крейзі.

— Розумієш, я ж можу цілком інакше розмовляти з тобою, — значно зимніше запевнив його Хома.

— Орку, пішли, — просила Марта.

— Ти крейзі, крейзі!

— Відчепися, ясно? — Хома, взявши Марту під руку, пішов далі. Але наркоман не відчепився. Він сміявся і вдавав, що женеться за ними, увесь час, проте, зберігаючи дистанцію у два кроки. Хомський знову спинився й обернувся до нього.

— Не треба, — сказала Марта.

— Що не треба? — спитав наркоман. — Що не треба? Ти крейзі вумен. Ти не туда йдьош. Я знаю тебе. Я тебе їбав!

— Ну от, — мляво-знуджено сказав Хомський, — а ти казала «не треба». Тепер уже мушу…

— А ти! — крикнув наркоман. — Ти, старий! Ти вдар мене от сюда. — Він показав на груди. — Вдар. Поняв, ти, казьол?!

Він розвів руки, як розіп’ятий, чи, точніше, як городнє опудало. Від нього пахло чимось дуже недобре, губи він мав обсипані прищами, як після гарячки.

— Вдар мене, ну, вдар, — мало не благав він. — Бачиш, я стою.

— Тобі справді годилося б з’їздити черевиком по зубах, — цідив Хомський, — і особливо за того «козла». Але я не хочу проливати твою дурну кров. Можеш іти, я відпускаю тебе.

— Нє, — знову засміявся наркоман. — Ти не казьол. Ти підер, поняв? Я тебе знаю, ти з восьмого училища. Підер!

— Мартусю, відійди, будь ласка, трохи вперед, — м’яко сказав Хомський.

— Мартусю, візьми, будь ласка, у мене в рот, — перекривив його інтонацію наркоман.

— Хома, я прошу тебе, пішли, скільки це буде тривати, — Марта не на жарт боялася. Але вона справді відійшла кроків на десять.

Наркоман опустив руки і на цей раз підняв одну ногу.

— Вдар мене, — знову попросив. — Бачиш, я на одній нозі.

— Старий, — ще раз примирливо заговорив Хомський. — Я вірю, що ти каратист. І взагалі ти славний хлопець. Іди своєю дорогою.

— А! — крикнув шмаркач. — Своєю дорогою! Сциш, коли страшно?!

Він зробив стрибок убік і прийняв бойову поставу.

— Хочеш, я дістану ніж? — запитав.

— Ніж — це гарно, — сказав Хомський.

— Цинкуй, — і він справді видобув звідкись із широких штанів невеличкого ножа.

— Це прекрасний ніж, — запевнив його Хома. — Де ти такого взяв? Дай, я подивлюся.

— А! Прекрасний ніж! На!

Хома погримав ніж у руках, вдаючи, ніби розглядає його. Тоді спитав:

— Що тебе мучить, старий?

— Я хочу всіх вас убивати, — пояснив наркоман.

— Кого нас?

— Вас, козлів і підерів. Таких, як ти.

— Ти сам чортопільський?

— Я тут усіх знаю, поняв?

— Я вірю. Маєш закурити?

— Орест! — покликала Марта. — Пішли, скільки можна?

— Зараз. Вибач, старий, я мушу йти — мене дама чекає.

— Я відпускаю тебе, — сказав наркоман. — Іди. В цьому твоє горе, іди, підер нещасний.

Хомський ударив його цілком несподівано — ногою в живіт. Марта закричала, а хлопчисько глухо кавкнув і зігнувся. Хома відкинув ніж убік, на траву. Тоді склавши руки в замок, вдарив його згори по голові. Але той не впав, як розраховував Хомський, тільки відскочив на пару кроків і закричав:

— Омана! Що ж ти стільки чекав?!

І тут він підняв із землі здоровенну каменюку, яка не знати навіщо тут лежала. Хома ще раз пішов на нього піднятою ногою, аби вибити каменюку з його руки, але промахнувся і тоді кинувся втікати. Він схопив Марту за руку. Хлопчисько з каменем у руці побіг за ними.

— А! — кричав він. — Смерть! Смерть вам!

Ноги в них підкошувалися, і, здавалося, наркоман їх наздожене. Метрів за п’ять від них кинув каменем, але Хома встиг зреагувати й пригнувся. Камінь пролетів над його головою. Хома спинився.

— Марто, іди вперед, — прохрипів він і знову пішов на наркомана.

У того текла кров із рота, певно, Хома зумів добряче тріпнути йому по тельбухах.

— Ти крейзі, крейзі, — казав хлопчисько, але вже іншим, жалібним голосом, поволі відступаючи. — За що ти мене? Ти дурний. Я не зробив тобі нічого, казьол…

І раптом він заплакав, повернувся до Хомського спиною і пошкутильгав геть, тримаючись рукою за бік. Хомський зупинився, дивлячись йому вслід. Він ішов усе швидше, шморгав носом і витирав долонею обличчя. Незадовго зник у темряві, хоча в Хомському ще деякий час відлунювало оте його «крейзі, крейзі».

Готель «Синьогора» світився вже зовсім недалеко, як велетенський фешенебельний корабель, що ніяк не може рушити в океан з цієї проклятої гірської пастки. Готель «Синьогора» чекав своїх припізнілих гостей.

Мартофляк прокинувся від того, що згори на нього падав якийсь об’єкт — брила не брила, а скорше мішок з теплим тістом — і той об’єкт загрожував цілком розчавити його своєю задушливою вагою. Розплющивши очі, він не відразу збагнув причину такого сновидіння, але поступово дійшов висновку, що ніщо інше в такій ситуації й не могло приснитися. Він спав з якоюсь незнайомою жінкою, про яку не міг сказати майже нічого, крім того лише, що вона спить зовсім гола і ледь чутно похропує. Її ваговите праве персо спочивало на Мартофляковій ключиці, досить близько від шиї, отже, той сон і справді міг закінчитися придушенням. Звільнивши свою затерплу праву ногу з-поміж її спітнілих стегон, Мартофляк з подивом довідався, що він також голий, але не наважився пов’язати цей факт із фактом голизни своєї сусідки. Він нерішуче підвів голову, розглянувся по сірій передсвітанковій кімнаті, і тоді щось ледь-ледь йому пригадалося. Ліжко виявилося дуже широке, і з протилежного краю на ньому спав третій — то був Білинкевич, щоправда, одягнутий і навіть у мештах. Картонна візитка з написом «ОРГКОМІТЕТ» тріпотіла на його грудях, сколихувана рівним глибоким подихом.