Отец мой был природний пахарь,
А я работал вместе с ним,
На нас напали злые люди,
И мы остались без конца…
Так от. Паша був гарний хлопець, але десь же мусить бути телефон, чи як? Чи вони викликають міліцію свистом? Чи, може, космічними каналами зв’язку? У залі хтось когось якраз мандячить по мармизі кулаками, а всі інші зацікавлено очікують розв’язки. Так йому так, дай йому ще! І набилося ж їх до холери! Неможливо продертися. Хіба попри стіну до тієї блудниці з віконечка. Яке, до речі, вона зачинила, бо в неї перерва.
Обережно стукаєш у дерев’яні віконниці.
— «І о діл ах рук Його віщує твердь», — каже па це пошарпаний мандрівний дідок, що зі своїм слоїком примостився поруч. Якийсь алкоголік-богослов.
За віконницями ніщо ані шешерхне, тож ти насилу видираєшся з зали шукати телефон І коло входу. Там також зачинено, і агент Вельзевула, що відає мертвою рибою, кудись запропав. Мабуть, вони всі пішли звідси, полишивши кілька тисяч своїх відвідувачів напризволяще. А самі подалися замолювати свої гріхи в очікуванні сурем останнього дня. Бо туг неподалік є церква «Нечаянная Радость». Назва ніби в борделю. Л тим часом навпроти, під нужденними тополями, що аж ніяк не рятують від знавіснілого дощу, двоє місцевих зарізяк мотлошать стару бабу, видираючи в неї з рук торбинку. Вочевидь, прийшла спекульнути горілкою — й так не поталанило. Намагаєшся не дивитися в той бік. бо ще подумають, ніби ти заодно з нею. Більші риби пожирають менших.
Повертаєшся до зали. Бійка вже припинилася, і переможений розповзся по цементовій підлозі, а якась безноса мадам, ставши на одне коліно, витирає його залляту пащеку шматком газети. Ще декілька мерзотників стоять над ними і радять, як зупинити це темно-червоне виверження. Серед них і переможець, очевидно, близький товариш, брат, сусід, словом, великий друг побитого.
Повертаєшся до віконечка і знову грюкаєш — трохи твердіше, наполегливіше. Але звідти й далі ані звуку, тільки знайомий уже дідок, хитро посміхаючись, підкидає чергову цитату:
— «Стукайте у двері, і відчинять нам. Бо хто стукає, тому відчиняють».
І справді, старий пройдисвіт має рацію, поруч є ще двері, па які ти просто не звертав уваги. Штовхаєш їх досередини і потрапляєш у допоміжні приміщення, завалені порожніми коробками і чомусь картонами з-під яєць. Ідеш па людські голоси і врешті знаходиш усіх — і продавця риби, і голоногу кралю І? халаті, і ще двох-трьох не бачених раніше дуболомів з тутешнього персоналу. Сидять, курять, п’ють пиво, до речі, з кухлів, мають для різноманітності й почату пляшку білої. Сім’я обіда коло хати.
— Я дікоізвіняюсь, — кажеш якомога ґречніше, — можно лі от вас позвоніть?
Вони вилуплюються па тебе досить посоловіло, однак мирно, хтось навіть, здається, киває головою, і ти йдеш до апарата на сусідньому столику. Вони тим часом усі разом говорять про щось дуже інтимне, бо білявка декілька разів повторює «ну, дала я єму, і улі?», а її партнери не те щоб якось цим обурюються, однак і не схвалюють, надто ж помічник Вельзевула, який повчальним тоном заявляє:
— Ти, криса, в слєдующій раз думай, кому дайош, а то зацепят нас…
— Што я, пісюха малолєтняя? — нервово затягується димом криса.
Потойбіч телефонного дроту довгі гудки, але після п’ятого з них чуєш бадьоре Кирилове «алло».
— Кириле, це я, Отто.
— О, дуже гарно! — Поспілкувавшися з діаспорою, Кирило навчився тішитися з будь-якого приводу. — Коли будеш у мене?
— Я ему, мєжду прочім, сказала: «Как хочеш, но в рот не возьму понял?«— розповідає своїм друзям «криса», і тобі доводиться перепитувати Кирила.
— Коли я буду в тебе? Розумієш, дощ. У мене мокра голова, я щойно мився. А надворі дощ, і йому немає кіпця. Він витягає з мене дуту. До того ж звідси неможливо вийти.
— Звідки? — не розуміє Кирило.
— Я потом Сашку прівєла, показиваю: «Смотрі што скотіна сдєлал — все трусікі порвал, в чом я тєпєрь буду?…»
— Звідки ти не можеш вийти? — дошукується істини Кирило.
— Ну, власне кажучи, з гуртожитку, — здобуваєшся на відповідь. — Такий дощ, неможливо вийти…
— Дьорнєш?— запитує тебе один із бевзів, наливаючи півгранчака білої.
— Спасібо, шеф.
— Що? — кричить у слухавку Кирило.
— Карочє, Настьона, — інструктує «крису» продавець риби, — єслі опять етот мудак об’явітса, ти Васільку скажеш, ясно?
— Само собейшп, — видихає дим Настьопа, — я ему сама х(…) откушу…
— Кириле, я тобі за півгодини подзвоню, гаразд?
— О’кей, добре! Але не пізніше, прошу. Є купа справ.
— Домовились.
Кладеш слухавку, а в руку береш натомість запропонований гранчак.
— Спасібо, рєбята. За ваше свєтлоє будущеє.
Вони мовчать І дивляться на тебе. І коли ця рідина опиняється вже частково у твоєму стравоході, починаєш розуміти, що то зовсім не горілка, а їдка, безпощадна самогоняра. Однак уже пізно. Сяк-так пішло. Зі сльозами.
— Спиш, друг, тебе подруга на вєчєр нужна? — запитує один із них.