А тепер його не було. Між десятою й одинадцятою до їдальні посходились інші, щоправда, не всі, а лише троє з них: Артур Пепа, Волшебник і Коломея. Розмова не клеїлася, побрязкування горняток і виделок доводило ситуацію до нестерпності ("непогано ж йому там сидиться, на тому тринадцятому", — звісно, це був Артур, завжди щось каже, щоб тільки не мовчати), режисер мовчки споруджував собі дедалі більші канапки, типи в чорних ґольфах — сьогодні, здається, інші — циркулювали між їдальнею й кухнею, Пепа затягнувся четвертою зранку "прилуцькою" ("маємо нового мешканця?" — питав, щоб тільки не мовчати).

Професор, схоже, від’їхав ще перед світанком ("то що, ми тепер без Антонича?" — Пепа скрушно втупився в оленячі роги на стіні. "Я його це саме… відпровадив, — сказав Ярко Волшебник. — Просив переказати всім вітання". "Що ж він так раптово", — зітхнув Пепа, струшуючи попіл у керамічний постолець). За хвилину піймав Ромин відсутній погляд, знову перевів очі на режисера ("а твої класні дівчатка сьогодні що, не снідають?"), переконався, що таким чином йому зараз Роминої уваги не відволікти, пустив пару димових кілець. Волшебник довершив будівництво їстівної піраміди листком салату ("вони теж… як би це… поїхали. Відзнялись — і до побачення. Кошторис такий…"), після чого взяв свій найновіший витвір обіруч за краї й з насолодою впився в його багатоповерхову структуру. Пепі ці справи були до глибокої дірки, але ж неможливо так увесь час напружено мовчати під пташині крики знадвору ("то вони що, разом зі старим поїхали?" — "Ну, якось так", — відповів Ярчик, пережовуючи). Артур уявив собі, як супроводжувані вайлуватим професором — хай притримує на вітрі капелюха двома руками! — Ліля й Марлена в турецьких куцих шкірянках запурхують до гелікоптера, потім підтягують за руки немічного дідугана — і як в останню мить його капелюх, знесений вітром з голови, відлітає в бік густої трансильванської темряви. Могло статися, подумав Артур.

Коля вийшла на терасу, постояла поруч з невідомим кучерявим хлопчиною (той розповідав щось веселе, бо вони вдвох трохи посміялися), знову зайшла до їдальні ("сьомий обруч — це коли з кимось раніше не знайомим почуваєшся легко і вільно, ніби сто років знаєшся"), почала вибирати з вази яблука ("маємо нового мешканця?" — повторив недавнє запитання Пепа). Коля вибрала два найбільші і найчервоніші ("ага, теж зі Львова, приїхав на вихідні" "з компанією?" — "здається, сам"), повитирала з них серветкою водяні краплі і знову пішла на терасу ("шампунь у вашій кімнаті, ма? Я хочу помити голову"). Пані Рома провела її поглядом ("роби що хочеш, там у ванній на столику побачиш") — і знову очима за вікно, де нічого, крім набридлого неповторно чудового краєвиду: мінлива хмарність, прояснення, вітер, велика тінь на сусідньому хребті, кілометровий, чи не річковими каменями викладений, напис КАРПАТСЬКА ІНІЦІАТИВА: СВОГО НЕ ЦУРАЙМОСЯ ("а це звідки взялося: вчора ще не було — і як це на таку висоту стільки каміння виперли?"). Але вчора — не сьогодні, подумалось їй. Вчора було ще по одному, а сьогодні вже зовсім по іншому.

Десь між першою й другою почали висловлюватися вголос припущення. Передусім він міг заблукати в лісі. Там і вдень іноді заплутаєшся між соснами, а вночі й поготів. Ліс — це такий кошмарний лабіринт, велика зелена потвора, особливо цей не саджений людською рукою праліс, він впускає до себе легковажних віденських зайд, звиклих лише до вальцерів на палацових паркетах, і ні за що не хоче їх випускати. Але тут їм не Відень і навіть не Віденський ліс, де всі стежки поасфальтовано. Ліс — це зелене, а зелене поглинає. А проте ніч була місячна, заперечувала пані Рома, і я могла навіть бачити тріщинку на скельці його окулярів ("о, справді?" — Артур почухав бинт на голові), але передусім він такий досвідчений мандрівник — у нього за собою сотні кілометрів, та вже в самих тільки цих наших Карпатах у нього находжено десятки найскладніших маршрутів, і вогнище він розпалює з одного єдиного сірника. Зрештою, невже він досі не вибрався б із того пралісу, не такого вже й дрімучого? До того ж, стільки орієнтирів: дерев’яні щити, просіки, стара залізниця, купи металобрухту, шлаґбауми. Тощо, сказав Артур Пепа, ховаючи навіки версію про заблукалого між трьох сосон віденського роззяву в чорному циліндрі й напарфумлених рукавичках.

Дикі тварини, сказала Коля, зійшовши до їдальні з рушником, зав’язаним на голові у тюрбан. Так, шаблезубі тигри й печерні ведмеді, підтримав її тато. Не обов’язково, заперечив йому Волшебник, трапляються тут і вовки, й рисі, і ці самі — кабани. Сам ти кабан, хотіла сказати пані Рома, однак уголос лише зауважила, що вони ж дорослі люди і щось треба вирішувати замість цих пустих балачок. Однак Волшебник правив своєї: ви ж бачили де не де серед лісу ці оленячі черепи, щелепи, огризки ребер і хребців! Хтось же — як би це сказати — задер тих оленів! Або, наприклад, лавина. Ви бачили, як сходить з гір лавина? Треба підняти службових собак, таких здоровенних, рішуче завершив Ярчик.