Саме за ними, за цими саламандрівськими черевиками, а ще за особливою незґрабною нетутешністю вони і впізнають його — троє або четверо підлітків у продертих на ліктях старих светрах, фланелевих просторих штанах, заправлених у гумаки по коліна, замурзані і крикливі, вони перетнуть йому шлях, вибігши зі своєї курної халабуди трохи вище над Річкою, вони почнуть з усіх боків до нього чіплятися, далекі діти покараних брахманів з індійськими кульчиками у вухах і в носах, вони благатимуть усіма мовами цього краю (gimme, gimme some money, sir, gimme some candy, some cigarette, gimme your palm, your soul, your body!) — ну, о’кей, о’кей — не англійською, тут я загнув, але всіма іншими мовами, тобто багатьма словами багатьох мов із санскритом включно. Вони супроводжуватимуть його аж до моста, бо він таки рушить до моста (це там, де закінчується лісова дорога), і він подумає, що за віком вони можуть бути його дітьми, але все одно не дасть їм ані ескудо, тільки п’ять гривень насамкінець.

Коли ж він ступить на міст, вони без жодного зайвого кроку відстануть — адже туди, за міст, їм уже не можна, там заборонений світ — шосейна, вся у вибоїнах, дорога, потойбіч якої провалля, що влітку буйно поростає лопухами, а на дні провалля — десятки старих розбитих автомобілів — це така автомобільна яма, останній світ, десятки кузовів, кабін, іржавих "ролс ройсів", "мерседесів" та "фольксваґенів", не кажучи про "лади" і "шкоди", і все це теж його, Варцабича, хоч ніхто не знає, навіщо його люди звозять сюди весь цей брухт. Отже, провалля, а відтак, приблизно навпроти моста, від шосейки відгалужується ще одна дорога, точніше шлях, чи навіть Шлях, тобто якась лісорубська стежка, вона петлятиме обіч Потоку вгору за його течією, здіймаючися вище й вище, але нею йти не треба, не треба, не треба, бо там — кінець кінців, 13 й кілометр, глухий кут з останньою на світі кнайпою для тих таки лісорубів чи сновид.

Отже, підлітки відстають і лишаються на своїй зеленій заплавній смузі. Їм не можна на той бік Річки, але й до лісу їм теж не можна. І так вони тут існують, поміж двома забороненими теренами, на вузесенькій ділянці між страхом учорашнього і страхом прийдешнього.

4

Щойно на тридцять сьомому році життя Артур Пепа відчув, що в нього буває серце. Усе починалося нічними пробудженнями, коли він раптово опинявся сам на сам із в’язкою чорною пусткою, наполовину занурений у розшарпані рештки сновидінь. Інша половина була цілком свідомою своєї підвішеності в тут і зараз, але від того не легшало. Самому собі він вирішив це пояснювати алкоголем. І справді, клята тахікардія відразу давалася взнаки після особливо довготривалих карнавалів і джемів з ходінням на голові та перетасовуванням безодень. Вистачало рішуче стартувати пополудні (два по сто, томатний сік, що небудь), набрати справжнього розмаху ввечері (oh show me the way to the next whisky bar) і врешті остаточно застрягнути на першій ліпшій крапці аж до світанку, з розгону добиваючи залишки в усіх пляшках і розпотрошуючи всі сигаретні пачки (хто біжить по нон стопах, я?) — так, вистачало вчергове пройти всіма цими нон стоп етапами, як наступного дня із залізною неминучістю поверталося воно. Хтось бачив, як одного разу він знепритомнів у кав’ярні, як сигарета впала у філіжанку з кавою, як зі скреготом — металевою ніжкою по ковзькій підлозі — від’їхав убік стілець. Сам він цього не бачив, провалившися на кілька хвилин у самоту та ізоляцію, на дно суцільного тьмяніючого рябіння й монотонного дзвону (невже й там буде так само, думав він потім, невже лише тьмяніюче рябіння і монотонний дзвін?). Так, тоді це стало очевидним, ніби піт, що залив його, як тільки попустило.

Щиро кажучи, випадок у кав’ярні був не перший. Настільки, що Артур Пепа починав звикати і навіть любити ці стани — з тією ж самовідданістю, з якою кидався назустріч запаморочливому зміщенню емоцій при переходах із тверезості у сп’яніння. Щось таки було в цьому раптовому обриванні розшалілого серця, в його трепетному підкочуванні кудись під горлянку, в цій залізній долоні, що не без птахоловної вправності полюбляла стиснути його й не пускати. "Добре, що сталося саме так, — іноді переконував він себе. — Тепер я принаймні знаю, що мені випало. Раптова зупинка серця — не такий вже й поганий варіант, могло бути щось набагато повільніше й нищівніше". По цьому він перебирав у пам’яті деякі інші варіанти: розростання в тілі якихось амебно безформних пухлин, метаморфози з імунодефіцитом, жахне й ганебне відмирання м’язів або невблаганне западання у вегетуючу прірву Альцгаймера — ні, його жереб мав абсолютно кращу перспективу. Хоч іноді, розпізнаючи серед ночі, десь між другою й четвертою, невідворотне повернення аритмії, він усе ж боявся. Він боявся, що його серце певного разу не витримає й розірветься — і не тому, що воно мало б не витримати й розірватись, а від страху, що воно може не витримати й розірватися. Іншими словами, він боявся боятися.

Думки про смерть є незаперечною ознакою життєвої кризи, це зрозуміло. Артурова криза передусім могла бути пояснена тією небезпечною віковою смугою, до якої він наближався. Однак ця смуга не приходить сама по собі, вона взагалі нічого сама по собі не означає.