— Я вчора купила сахарину, — сказала Марійка.
— Зі мною розплачуються продуктами. — Я переступив з ноги на ногу. — Ситуація звісно яка, а в мене запас. Думаю, поділюсь, адже на ярмарку нині не багато накупиш.
— Вчора хліба й не було, — ніби лиш заради ввічливості підтримала вона бесіду. — Селянки винесли коржики, та вмить розхапали.
Вона була якась в’яла, байдужа, потойбічна. Ніби розуму торкнулось безумство.
— Вдень я нагріла чаю, але чогось не могла пити. Ми, голодуючи, пробували грати, а вона до краю занепала.
— Я стала в чергу, цілком забувши про книжки, та на них ніхто не поласився. А коржиків для мене не вистачило.
«Мабуть, і вчора не мала крихти в роті».
— Навіщо так багато. Прокопе? — мовила, розтягуючи слова. — У вас турботи й без мене.
Вона взяла зі столу грінку й почала поволі їсти.
— Як я віддячу?
— Аби ми жили, Марійко, — відказав я так, як на таких випадках відповідають у Колобродах.
У її очах застиг біль. Я натиснув на клямку, але не йшов. Мені здавалося, що я повинен якось втішити її. Та що говорити? Хіба я знаю, де кінець недолі?
— А чого ви йшли тоді за мною?
— Коли?
— Тоді… першого разу. Невже ви забули?
— Не знаю, — почав я збентежено. — Просто блукав вулицями. Ну, до побачення, Марійко. Біжу, бо поцуплять патрулі.
Вона встала зачинити двері.
Наступного вечора я прийшов знову. Двері були залишені наотвір. Я тихо ступив до передпокою і побачив Марійку в кімнаті на канапі. Вона читала книжку. Диміла лойовим чадом лампада. Цього разу я тут почував себе вільніше.
— Ти хвора? — запитав я.
— Голова боліла. Думала, що засну, а ви не достукаєтесь, тому залишила двері відчинені. Сідайте, будь ласка, — запросила Марійка, та тут же спохватилась: — Ой, я пролила на стілець жир. Моя сусідка хотіла забрати лампаду, але я попросила залишити і позичити оливи. Голова так боліла, що тремтіли руки. Витріть ось газетою
Я відчував незрозумілу відраду, слухаючи її мову. Про неї не можна було подумати погане. Принаймні мені так здавалося.
— Голова болить, а ти взялась читати, — сказав я з легким докором.
— Це я переглядаю татусеві промови. Я їх знаю майже напам’ять, та просто дивлюся. Татусь мій був депутатом за Австрії. Сільський учитель вирішив переконати сейм. Не встиг виголосити одну самостійну промову, як навчив тих, хто його ощасливив депутатством. Після цього йому вручали заздалегідь кимсь складені промови, і залишалось тільки виголошувати. Коли татусь помер, дуже шукали тексти — я їх закинула і не змогла знайти. Один професор питав. Хотів видати, мовляв, мають наукове значення.
— Пошесть, — сказав я. —За приписами скоро будуть глину місити. Коли звичку перетворюють у науку, тоді розум спить. Це декому на руку. Якби кошеня вчили бігати за мишею, воно згодом здохло б з голоду. А люди, привчені до сплячки, потрібні. Це раби.
— Вас приємно слухати, коли ви в такому гуморі.
— Наполеон казав: хто може все сказати, той може все зробити.
— Хотілося б побачити. Ви якась неподатлива людина. Ви вмієте знайти винного, і вам легше переносити тяготи. Я про це вчора думала, коли ви пішли.
— Не хвали, Марійко, бо зіпсуєш. Похвали з уст такої дівчини…
— Якої?
— Небезпечної.
— Чим?
— Гм… Вродою. Але ще краще, що ти вмієш думати.
— Я переважно безтурботна.
— Неправда.
— Легковажна… Ви ж знаєте, що являють собою гімназистки. Я була справжньою гімназисткою. Сьогодні що-небудь допускала до голови, а завтра…
— Перепрошую, Марійко, — перебив я. — Помовч, — додав я, засміявшись.
Вона опустила очі. Зі стуленими віями, ледь піднятими, тоненькими, мов з пляшкового денця вирізаними горбками брів, з падаючою на щоку косою вона була така по-жіночому мила, що я здивувався, що все це бачу.
— Замолоду багато помиляються, — сказав я.
— Не віриться, що й ви помилялися.
— Я жив під бичем, тому не нарікаю. Але через нерозумність робив дурниці.
— Що, наприклад?
— Я не любив злих людей.
— Вони ліпшого не заслуговують.
— Е ні, їх треба ненавидіти. Одного разу я сів на товарний поїзд, добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши поїзд. Я пішов уздорж колії, мене захопила ніч, я шкутильгав шпалами до світанку. Я сердився на залізничника, а це був негідник, якого мало задушити, як гниду. Адже він бачив, що я гімназист, що торбина моя порожня, а очі світяться від голоду. Я на нього сердився і оплакував його, бо це був галичанин. Я справді плакав, ідучи по шпалах. А тепер, згадуючи цей випадок, я шкодую, що не поволік залізничника під колеса. Це легко було, бо поїзд лишень притишив хід. Зрештою, я міг зіштовхнути його з тамбура і сплигнути з іншого боку. Мене б не спіймали.
— Чи мені причулося, чи хтось стукає? — підвелась з канапи Марійка.
— Гримають.
— Якщо це поліція з перевіркою квартири — мені кінець.
— Відчиніть, Прокопе. Це або моя сусідка, або Зорянка. До мене більше ніхто не приходить.