— Ось ваш Мельник.
Зарослий, засумований, з плямою засохлої крові на щоці, Мельник сидів недалеко біля входу на лаві. Він різко примружив очі від світла і знову опустив голову.
Описавши рукою широке коло, сотник боком сів на поріг.
— Ось ваш Мельник, — повторив він. — Ваші ж сільські побили його вчора вночі і привели сюди.
Я підсів до Мельника, і по-змовницьки потис йому руку, мовляв, не звертай на вояка уваги. Мельник напружено подивився на мене.
— Марію мою бачили?
— Приходила, питала.
— Передайте, що зі мною нічого страшного не трапилось.
— Прошу, пане Мельнику, — сказав сотник. — Пожалійтесь Повсюді на мене.
— Пан Криж твердить, — почав якось дуже поволі Мельник, — що мене могли б закатрупити. Але вони досі не розуміють, як він розцінює стрілянину на толоці, й прийшли примаститись. Тобто привели йому мене. Але це бабська самовтіха, пане сотнику, — промовив Мельник з занепокоєнням на лиці. — Це бабська самовтіха. Вони почули вашу підтримку і розперезались. Ви у селі, і цього доволі. Вони думають, що чинять щось потрібне вам.
— Пане Мельнику, — з докором сказав Криж, і з нього злетів увесь хміль.
— Біда. — Мельник розвів руками. — Завжди знаходяться апостоли добра, що присвічують головорізам. Ті намагаються нас знищити, а цей намагається переробити на свій лад.
— На свій лад я нікого не збираюся переробляти. — Сотник схопився на ноги і заходив по коридорчику за входом. — Я тільки радив вам поберегтись.
— Ось я і побережусь отут у льоху. Лиш дозвольте моїй Марії приносити їсти.
— І такі люди думають щось змінити в житті, — сказав Криж сиплим, глухим голосом.
— Не просто думаємо. Ми, якщо вже пішло на одвертість, — Мельник гірко посміхнувся, — ми щось робимо для цього.
— Книжки читаєте!
— Читаємо. — Мельник знову посміхнувся. — Купуємо зброю в Чехах. Показуємо людям, де правда. — Помовчавши, він попросив у мене прикурити і продовжував: — Ви скористувалися тим, що в селах пошесті, і хочете нас подушити, як бліх. Не вийде. Я вчора вже сказав вам, що в селі нема організації, але не тіштесь. Я не в організації, та я вам заявляю: не знищите! Ось…
— Пане Мельнику! На силу відповідають силою. Але ви для мене не сила, і мені вас по-людськи шкода. Ось чому я намагався попередити кровопролиття. В інших селах, знаєте, що діється? Щоночі різанина. Все вже опутала кривава помста, і на політику тільки звалюють.
— Знаю, — похмуро відповів Мельник.
— То якого дідька впираєтесь? — крикнув Криж. — Напишіть, що пориваєте з комуністами, і волос з вашої голови не впаде. Поки я тут…
— Моя голова облізла до того, як я зійшовся з комуністами. — Мельник засміявся. — Кому ви служите, сотнику?
— Я прагнув би служити людяності.
— Ви прикладом рубайте.
— Ну, республіці, — з викликом обізвався Криж.
— Республіці холуїв і товстосумів? Здирників?
— Їм, коли хочете. І це краще поки що, ніж служити тому богові, який розрізнює народ, щоб кинути його розірване тіло під ноги гієнам. Однак я…
— Чув. — Мельник замахав руками. — Чув, пане сотнику. Що ви, їй-богу, доказуєте мені, що ви ні в чому не винні. Я вас почасти виправдовую. Та не жадайте від мене неможливого. Присилуйте Повсюду, — він нахилив голову в мій бік, — вплутатися в політику, коли він їй не довіряє. Чого ж ви мене примушуєте відректися переконань? До речі, примушуєте своїми переконаннями. Це якась несусвітня нісенітниця.
— Пане Повсюдо, — звернувся до мене Криж. — Розкажіть же панові Мельникові, яких я дотримуюсь думок про все це.
— Слухати вас прикро, — сказав я. — Бачити гірко. Кепські у вас справи. Коли вже довелося зійтися під одним дахом, поживіть мовчки. Будьте по-сучасному ввічливі, потримайте свої переконання про себе. Я сумніваюсь, чи вони можуть що-небудь вирішити у цьому содомі.
Вони, мабуть, стомилися, сперечаючись, бо жоден не відповів на мої слова.
— Що переказати дружині? — спитав я Мельника;
— Щоб принесла їсти. Правда ж, сотнику?
Криж не відповів.
— Диво на диві, — посміхнувся я. — Щасливо, пане Мельнику.
— Усього найкращого!
Він, не чекаючи, поки ми вийдемо, перекинув на лаву ноги й ліг.
— Здається, я заїхав дишлом у чужий тин, — зітхнув Криж нагорі. — Навіщо це мені? Та нехай собі. Був на світі божому колосок без зернини, чого за ним тужити? Не так, пане Повсюдо?
— Ми обидва чимало пережили, — сказав я. — Нам ліпше не наводити один одного на розум. Радитися — одна річ, повчати. — інша… Та мені пора. Я хотів у вас просити перепустки до Залісся.
— Ви збираєтесь до Залісся? Може, разом поїдемо?
— Тоді я завтра вранці прийду.
Повертаючись додому, я думав, що справді нема чого носом землю рити. Тут такого добра накували, що десять поколінь нащадків будуть уже готовеньке сортувати, і то правду важко буде визначити.
Перед світанком був проливний дощ. Не розхмарювалось, похолоднішало. На дорозі матово світились калюжі. Глина розмокла і розповзалась під чобітьми. Сіре каламутне небо низько висіло над горами, засмоктуючи з долів пасма бродячих туманів.