Про УКРЛІТ.ORG

Люди зі страху

C. 3

Андріяшик Роман Васильович

Твори Андріяшика
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (849 КБ)

Calibri

-A A A+

Мені раптом пересохло в роті од його пророцтва, і я почав пити одну за одною. Подумки я протестував: «Ілля — божевільний. Не слухай. Прокопе. Ти сам знаєш, що треба робити. Це баламути. На словах вони — одне, а в душі теж хотіли б почати заново, та не мають відваги і котяться за інерцією. На себе будуть колись нарікати. А ти йди своєю дорогою…»

Пиятика дійшла такого розмаху, що стала ніби роботою. Пили сквапно, мовчки, ненаситно, як самозречені.

— Аборигени [8], — пробурмотів я.

— Що ти сказав? — затермосив мене Ілля, звісившись наді мною. — Що ти верзеш?

— А-бо-ри-ге-ни… — Я сп’янів. — Череда, орда, латифундія, рента, розтоптане сумління.

— На, — Ілля подав мені чиюсь наповнену кварту.

Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидів, обтяжений вином. Я ще бачив, як звалився під стіл Молотковський, відтак Головацький, і зрадів: я ляжу останній і нічого їм не виляпаю.

Біля вуха хропів Ілля. Не хропів, а декламував:

То я на Чорному морі, то на суходолі,
Під припічком долі,
На припічку духи душу,
На камені рибу трушу,
Під лавлю човном плавлю,
А коло порога пристань знімаю.
Де то взялася на Чорному морі та на суходолі бистрая хвиля
Та куцому собаці
При самій с—ці
Хвіст одкусила…

— Мовчи! — закричав я, але тут же зрозумів, що це я, плету казна-що. Зціпив зуби, затулив долонею рот, але звідтіль булькало-воркотіло: — Як-то на світі поживати, яке собі занятіє мати?..

Остання крихітка свідомості забила на сполох; зараз. я почну сповідатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня явився батько. «Встань», — звелів він. «Встаю…» Я підняв голову, але на ноги мені звалилась цісарева статуя.

— Пусти, — заблагав я.

Він мов оглух. Тоді я запитав цісаря:

— Ваша світлосте, коли скасоване рабство?

Цісар блаженно засміявся:

— З часу заснування моєї імперії.

—А що таке політика?

Цісар зірвався з долівки і крізь відхилене вікно майнув на постамент. «Почекай же, — думав я собі, — ти од мене не втечеш! Я тобі нічого не можу вдіяти за ту містику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу висотаю». Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снігова чалма, два носи і дві пари брів. Він, здавалося, був наляканий моїм наближенням, та намагався не подати знаку і посміхався.

— Кажи! — гукнув до нього.

— Це надзвичайно велемудра забава, — пробурмотів він.

— А війна?

Цісар насупився.

— Брехня! — закричав я щосили. Небіжчик Клаузевіц проповідував інше: що війна і політика…, що війна і політика — дві повії, обидві голі, але одна носить намисто на шиї, а друга без нього. Весело? Нікчема ти! Після цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув?

Цісар оскаженів. З його обличчя звалився один ніс. Мене лихоманило, але я не замовк.

— Слухай ти! А чи не скажеш мені, що цінніше — скарб чи влада? — Я ще не міг відмовитися від спокуси що-небудь вивідати для себе.

— З деякого часу — влада, бо це золотий процент, — просичав цісар.

— Процент!.. Процент?! — Я отямився, з моїх очей текли сльози. За два кроки від мене перед статуєю скульбачився Ілля.

— Гордію!

— Що-о-о?

— Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Ілля цокотів зубами, попід очима в нього засиніли підкови.

— Кріпися, — мимрив я. — Богу душу оддаси. Я… Я гартований.

Ми з бідою добрели до його домівки і впали на ліжко.

Прокинувся я годин через три. Від болю розліталася голова. Було прикро і шкода себе: я ж так добре почав!

Під важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрімоту хилився ще один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати…

 

Сьогодні я вийшов з дому пізніше. Ревека вже, повертається з крамниці. Іде весела, розмітаючи кришталеві бризки снігу. Шехтман — неймовірний єврей: підходить настрій з кимось посміятися — сміється, треба поплакати — то плаче за компанію. Видко, поборгував Ревеці чи щось приємне шепнув. А вона малим тішиться. Лише раз ще перед війною, — було це серед літа, і я стрів її пізно вночі, — щось змусило її спалахнути, як зірницю в глибині небес. Стрів я її з мішком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей. Світив місяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежці, та в мішку, наче на зло, пискнула курка.

— Звідки, Ревеко? — спитав я. — Бродиш понад Дністром, як русалка.

— Бо я — русалка — тихо мовила вона.

— Оце новина!

Ревека поправила мішок:

— І для багатьох.

І мов між іншим розповіла, як з міста нагодилась їй підвода до Грушівки, а давно запрошувала тітка, то Ревека провідала родичів, їй понавішували гостинців.

— А ти з читальні?

— Еге.

— Ой, стомилась, — поклавши мішок, сіла на траві на сугірку і, спершись на руку, випростала ноги. — Як свічечка маячиш? Та побалакай з дівчиною. Дивися: так тихо вночі, аж маркітно. Як у байраку…

Вона вмостилася калачиком, підперла кулаком підборіддя і загляділася на золоті леза на ріці, що купками громадилися до протилежного берега. Обличчя її обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмішка, і вони ворушилися, мов вели з навколишнім супокоєм якусь потаємну розмову. На щоках тінями вигравали маленькі ямочки. У кожному її русі були натяк і обіцянка, і володіла вона цими секретами по-жіночому вправно, недарма пліткували в селі, що вона приймає чужих чоловіків.

 
 
вгору