Мало-помалу він став переносити це відчуття на всіх — на заступника, начальника штабу, на солдатів і навіть на кашовара Адама, прізвища якого в полку ніхто не знав, і воно, либонь, встигло згубитися у списках. Родзісада почали минати і бридитись. Він усім став нагадувати смердючого гриба під кущем, який хочеться розтоптати, наперед знаючи, що не втечеш од його гнилого духу.

VIII

Я ночував де трапиться — у казармах, у Покутського чи в Марійки Вістун. Часто згадувалися Марійчині слова про її сусідку з будинку навпроти. Марійка теж стала в’ялою і так само лише простягала руку до лампи, не пробуючи вкрутити ґнота. Я запитав:

— Як твоя сусідка? Далі чоловік гасить лампу?

— Я бачу в її кімнаті іншого.

— Сама гасить?

— Здається.

«Півроку буде впадати і клопотатися коло нового, а потім знову зів’яне в чеканні».

— А хлопчик?

— Той, що виходив на балкон з таким виглядом, ніби за ніч змінився світ?.. Давно його не бачу. Мабуть, переїхали.

«А той попередній теж був коханцем, — подумав я. — Подружжя не відчуває минучості ночі. Жінка скаже: «Гаси». Він посміхнеться: «А сама?» — і котресь, зрештою, дмухне на лампу, не вичікуючи і не напрошуючись на дарунок уваги, яка в обігу між коханцями, як квіти чи акація». Але я знав, від чого жіноча втома: це чекання дитини…

Якось Марійка поклала переді мною стосик книжок. Я переглянув кілька сторінок одної з них і мене вразили слова: «Немає нічого більш жахливого, ніж становище нації, яка розуміє, що вона гине і втрачає свої сили. Цілісна нація, що підпала під ярмо деспота, зберігає надію, що коли-небудь їй удасться визволитися завдяки збігові обставин і власній просвіті. Але яким чином розділена нація, нація, що втратила своє існування, зможе знову отримати волю? Втративши свою цілісність, вона втрачає свої сили і стає цілком байдужою до своєї первісної батьківщини; вона втрачає радісне відчуття загального блага, стає іншим народом, приймає інші обряди…» [28]

Після Шевченка тут ніхто не підносився духом і громадянською гідністю настільки, щоб писати одноплемінникам останні попередження. Тутешні розбійники таки по-розбійницьки лементували: «Налигачами рубати цей безхребетний люд…», ставали в позу розпачливого батька і благословляли владарювати щороку інших Фортінбрасів [29], кладучи їм до ніг отруєні ножі. І не було кому салютувати гарматним ревом, бо мертвих паплюжили гірше, ніж живих, і вони не могли заговорити привидами справедливості.

Я зі страхом подумав про ті дні, коли втомлюся й більше не зможу думати про свою біду. Поки я про неї думаю, мені здається, що навколо є ще люди, а коли стомлюся, нічого не стане. Як тоді жити? Вважати, що тебе оточують свині — і приймати їх, відвідувати їх смердючі лігвиська?

Цей страх знову привів мене до Корняктового льоху.

…Тіні, поклики предків! Батько запам’ятався мені в намаганні щось сказати. Кривов’яз лише встиг повідомити, де шукати його думки.

У льоху було порожньо, і мені стало легше, я міг одверто говорити.

— Ти чого повернувся? — запитав Кривов’яз. Він був зодягнений у чорну сутану і дивився на мене трохи презирливо.

— Шукаю вас, — відказав я.

— Якщо ти переоцінюватимеш роль померлих, ти нічого не доб’єшся.

— Але ж я мушу від когось почати.

— Не містифікуй. Ми вмирали з надією, що нас не забудуть, але це не найголовніше. Не тримайтеся тіней.

— Я чекаю революції.

— Ти знаєш, що ми вам надокучили своєю сталістю світогляду і вірністю ідеалам. Іди своєю дорогою і не зважай на минувшину.

— Не смію. Я ниций духом. Я боюся, що в мене нічого не вийде.

— Тоді я признаюся: ми теж були фарисеями. З неминучості. Не зважай на нас.

— Ваша праця не може вмерти.

— Вона й не може нині бути підмогою. Вам треба на якийсь час усе забути, аби й нас не піднімати з упадку. Вставайте самі.

Щуриха перебирала під нарами тріски. Вона сердилася, заштовхувала тріску до нори, волокла назад, скаженіла.

— Не перетворюйте життя в сон, — сказав Кривов’яз. Я спантеличено озирнувся і почервонів.

— Я тебе мало знаю, — сказав Кривов’яз, — але мені однаково, чи ти мене шануєш. Я просто певний, що мене важко викинути з життя. І ти цього добивайся.

Раптом до льоху хтось почав спускатися. Заховавшись у ніші, я став наслухати. Крізь віконце, що виходило на Ринкову площу, падало світло ліхтарні. В ньому вималювався силует поліцая. Це був молоденький хлопчисько, галицький селюк з-під Золочева. Я кашлянув. Поліцай засвистів. На сходах загупали чоботи, по стінах забігав сніп світла. Але вони не могли знайти мене у темній ніші, видовбаній в мурі на рівні голови. Обдивившись усі закутки й трохи постоявши в дверях, поліцаї подалися назад. Кривов’яз появився знову.

— До побачення, — попрощався він як живий.

І рушив нагору. Я виразно чув його кроки на сходах. На вулиці я не міг збагнути: розмовляв я з Кривов’язом насправді чи примарилось. «Фантазія», — вирішив я.