Я оглянувся на хлопців. На їхніх обличчях мигнула тінь збентеження. Все це виглядало театрально. Проте Кривов’яз не зводився. Першим отямився Грушевич. Він підбіг у куток і підняв професорові голову. Кривов’яз дивився на нас скляними нерухомими очима, з рота витекла краплина слини, набухла булькою, і булька тріснула. Мені заломило в очах, ніби вони вилазили з орбіт. Грушевич опустив Кривов’язову голову на папери, припав вухом до грудей, потім звиклим рухом п’ятірні закрив очі.

«Лихо нас не навчить, то, може, навчить смерть», — подумав я машинально.

Олекса заплакав.

До мене наблизився Павло і сказав, що всьому виною — нове місце. Поки ми мешкали в Корнякта, старий глипів, а тут пустився світу. Кривов’яза треба поховати з почестями. Ми скличемо народ.

Я мовчки кивнув.

— Ми пронесемо його тіло через усе місто. Його знають, ти не думай… Я напишу хлопцям до Варшави, щоб надрукували великі некрологи. Павло вирвав із зошита аркуш і сів писати.

— Невчасно старий пішов од нас, — сказав Микола, стаючи біля мене.

Всі ніби вибачалися.

— Розумний був чоловік, марксист, Франків товариш. З ним, правда, не в усьому можна було погоджуватися, але… — Микола не закінчив думки і перейшов на інше. А цих хуліганів від політики й дідько не бере! — показав він на Грушевича.

— Всюди командують хулігани, — пробурмотів я.

— Колись я пообіцяв дістати тобі книжок. Візьмеш із мого клунка при бажанні.

— Знову перейдемо на яблука — сяду до науки.

Микола зітхнув.

— Останні зі смердів ідуть на відпочинок, — сказав я. — Наші діти від нас відцураються за політиканство і боягузтво.

— Ти, як завжди, хочеш з поодинокого створити клімат.

— Систематизацією ми довели світ до того, що далі відомого не рушимо. Але нове мусить народжуватися. Забув сказати: нинішнє хуліганство, мабуть, матиме наукову назву.

— Його заповіт ми виконаємо, — сказав Микола. І полетимо в комин за його душею.

— Зберемо трактати.

— Ким ви станете після цього?

— Festina lente [26], Прокопику.

— Справді, не пора. Вибач. Відчуваючи у вітрові силу, хочеться побачити, як він валить дерева. Кволодухі завжди підглядають.

— Організуємо похорон, який би відповідав його честі. Підеш замовити труну?

— Звичайно.

Микола пройшов до відсіку, де висіла його куртка, і повернувся з грішми.

— Пане Грушевич, — звернувся він до недавнього противника. — Ви маєте знайомого офіційного лікаря, щоб засвідчив природну смерть?

Грушевич мовчки кивнув.

— Вночі перенесемо тіло до когось на квартиру, — додав Микола. — Лікаря завтра приведете. Почекай, я теж іду, — сказав Микола до мене.

Ми пересікли закиданий розваленою причепою дворик.

— Проведи мене, я до редакції, — попросив Микола.

Місто спікало сонце. Тротуари заповнили селяни, які продавали городину, поміж кошиками, як прим’яті мухи, сновигали черниці. Микола з нудьгою в погляді зупинився край тротуару.

— Монастирі переповнені, — мовив він.

— Баланда за приманку?

— Гімназистки. Куди їм дітись?

Я подумав, що й Марійка Вістун одного прекрасного дня може опинитися в келії.

— Поглянь, яка вродлива монашка, — сіпнув я Миколу.

— Біс із нею.

Вродлива черничка відчула на собі погляд і, повернувшись, усміхнулась. Дай їй адресу і скажи, коли прийти, — і вона на часину згубиться з-під нагляду ігумені.

— Очевидно, нині все йде до того, щоб підривати твердині зсередини. Ці дівчата не прощення молять у бога, а гарних хлопців.

— Вона йде за нами, — шепнув Микола. У мене виникла ідея.

— Слава Ісусу! — сказав я, стаючи боком до дівчини. — Дозвольте дещо важливе повідомити.

— Прошу, — тихо і трохи збентежено мовила черниця.

— Сьогодні помер університетський професор Володимир Кривов’яз. Похорон завтра. Богослужебки можуть взяти участь? Як вас звати, будьте ласкаві?

— Повзе, чорногуба гадина! — стурбовано забурмотіла черниця. — Ні, не побачила… Мене звуть Орестою.

Дивлячись, з якою неприязню вона проводжає старшу, я мало не здригнувся. Бровенята її здибилися, як вистояні коні, обличчя стало холодним. Пригнувши голову, вона дивилась услід наглядачці, поки та не зникла.

— Я б рада вас вислухати, — сказала вона, піднявши на мене ще колючі карі очі, але серед вулиці незручно.

— Ідіть за мною, — сказав я.

Я швидко рушив до рогу будинку, натрапивши на Миколу, який мене чекав, узяв його під руку:

— Агітую черничок на похорони. Жандарми не насміляться розганяти процесію, коли йтимуть монахи.

Ореста ввійшла за нами до редакції, я підсунув їй стілець.

— О котрій годині виноситимуть тіло? — запитала вона.

— Надвечір, — відповів Микола.

— Я колись бачила гарну процесію, — загадково усміхнулася черниця. — Молодь несла смолоскипи. Це були політичні похорони. Смолоскипи будуть. Я дам знати в чоловічий монастир, там виготовляють держаки для свічок. їх можна пристосувати. Микола спохмурнів.