— А киш звідси! Гукайте своїх отців, кажіть: гість приїхав. Міньбу починаю! Все в мене є! Ніхто не бачив такого. Ну!

Поприв’язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув:

— Гей, отроче, помагай!

Сивоок став і не рухався. Тепер знав: це піде далі з товстим убивцею. І втікати не стане, просто не піде, та й годі. Хай спробує сам вибратися з лісів та боліт. Хай наковтається ляку!

— Ну! — гукнув ще Какора.

— Не хочу, — вперше за останні дні обізвався до нього Сивоок, і не зненависть була в хлопцевім голосі, а зневага.

— Гей-гоп! — безжурно поспівував Какора.

Стали надходити люди. Видно, звичні були до торгу, бо йшли сміливо, не бентежив їх дурнуватий Какорин спів, не чу-дувалися вони купцевому повозові, конії викликали хіба що жаль своєю виснаженістю й забрьоханістю. Складалося враження, що тут бувало та перебувало найрізноманітніших гостей, що всі призвичаїлися до них, хоч і важко було припустити, щоб пробивалися сюди з широкого світу навіть такі відчайдушні зайди, як Какора.

Перший прийшов високий розчухраний чоловік з лукаво прискаленим оком, руки мав такі довгі, що звисали йому нижче колін, обличчя в чоловіка мінилося насмішкуватістю й хитрощами, він став за кілька кроків од купця, чмихнув, спитав задерикувато:

— Що маєш?

— А що треба? — запитанням відповів Какора, який гаразд розумівся на покупцях і відразу бачив, з ким має справу.

— Питаю, що маєш? — знову повторив чоловік.

— Що треба, те й маю, — починаючи гніватись, відмовив купець.

— А не бреши.

— Маю таке, що й не снилося тобі, — наганяв йому хіті Какора.

— Гой хвалько!

— Ав тебе? Драні порти та плоть смердюча! — пішов у наступ Какора. — Ну!

— Гой смішний! — захихотів чоловік. — Да в мене…

— А що в тебе?

— Да таке…

— Ну яке?

— Да й діти твої не забачать такого.

— Що ж то? Хіба пташине молоко.

— Ай молоко.

— Горобця здоїв чи. жабоїда?

— Да й горобця! — чоловік лінькувато почухав ногу об ногу, повернувся, щоб іти собі.

— Гей, куди ж ти? — сполохано покликав Какора.

— Да’к що ж з тобою?

— Стривай, що ж у тебе?

— Дак у тебе ж нічого.

— Не бачив же ти, дурию!

— Дак і нічого бачити! — сплюнув чоловік,

— А в тебе ж що?

— Да таке, що й дітям твоїм…

Какора, погикуючи тельбухами, добіг до чоловіка, вхопив його за руку.

— Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!

Чоловік став, потім без видимої охоти пішов до купцевого повозу. Какора тицяв йому межи очі то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жіночі прикраси з зеленого шкла. Чоловік усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душі від купцевих старань.

— Ге, — сказав, — а білого бобра бачив коли?

— Чого? Що? — не збагнув Какора.

— Білого бобра, питаю, бачив коли?

— Білого? Бобра? Брехав би ти кому іншому, а не Какорі, чоловіче!

— Дак що ж з тобою балакати! — стенув плечима чоловік і знову завернувся, щоб іти.

— Ну! — заревів Какора. — От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?

— Бобер.

— Білий?

— Білий!

— Брешеш!

— А брешу — то й піду собі!

— Ну! Гей-гоп! Стій! Що хочеш?

— А нічого.

— Як то?

— А так: не міняю.

— То й чому?

— А хай мені зостається.

— Нащо ж хвалився?

— Дак щоб ти ж знав, що в мене білий бобер е, а в тебе нема! — чоловік беззвучно розсміявся просто в ніс Какорі і тепер уже пішов від купця, не слухаючи його прокльонів і погроз.

— Ну людець! — звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора. — Бачив такого дурисвіта!

Він знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався, мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на них то дикого ревучого звіра, то злукавленого чоловіка, то неймовірної краси святиню.

— Зчудувався на теє диво? — кивнув Какора на храм. — Ось поїдемо зі мною до Царграда, то забачиш там святу Софію, а ще тисячу церков і монастирів, яких нема ніде в світі, та золото й камінь дорогий, та мусію, та сосуди, та ікони. Держись Какори — трохи вхопиш у очі!

Знов прийшло кілька городян; тепер не самі лиш чоловіки, а й жінки, мали русалкове волосся і очі такі, що проринав ти в них наскрізь і мовби обсипало тебе навпереміну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора розвеселився, люди підходили й підходили, декотрі щось там несли, у деяких заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогі хутра, хто ніс мед, хто м’ясо — вже й не на міньбу, а щоб почастувати прибульців.

Купець розкладав свій товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, пропонував, набивав собі ціну.

— Ну ж бо, маєте тут ромейські паволоки, хоч і самого князя вдягати, не те що ваше полотно, водою мочене, сонцем білене, а тут самої золотої нитки стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножі, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди — ребра розпахують, голову відбатовують за один мах! А тут горіх мушкатний, з самої Гіндії, за пригорщу сім волів дають. Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня треба віддати, а з вас — то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку Далеч не заб’ється, окрім Какори, а Какора — то я! Гей-гоп! А вже перець — то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, І срібла ще ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте!