Про УКРЛІТ.ORG

Диво

C. 58

Загребельний Павло Архипович

Твори Загребельного
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

Не злякалися його погрози, бо сховані були од усього світу, тож лежали й далі принишклі й притаєно вслухалися в неголосне бурмотіння внизу.

— А чи втрапимо? — поспитав один із змовників,

— По слідах підемо, — коротко кинув Джурило.

— Десь уже й сліди зітерлися на сухому, — докинув розважливо третій, — багато днів поминуло…

— Коней пустимо, вони виведуть з пущі, — перебив його Джурило, — коняка завжди повернутися зуміє, аби не заважав їй…

— А коли… — знов завів своєї один зі змовників, та Джурило, видно, не мав охоти на розбалакування, внизу щось дзенькнуло, почувся глухий удар, мовби бухнули когось межи плечі. Джурило стишено засміявся, гамуючи нетерплячу злість, сказав майже спокійно:

— Годі! Скажіть своїм, хай удають сплячих, а як стануть примеркати вогнища, так і гайда! Коней тут не зоставляти! Тобі — гнідого! Ти поможеш мені знайти здохляків… З собою брати саме золото й срібло та трохи готовизни. По дорозі вполюємо щось. Розскочилися!

Причаєне ступання в темну болотяну імлу — і нічого, так ніби й не чули хлопці і не відали. Трохи полежали, стримуючи віддих, потім Лучук прошелестів:

— Що діяти? Скажемо Какорі?

— А як він сам або з двома-трьома лишився? — поспитав Си-воок. — А всі — у Джуриловій жмені? Поб’є Джурило всіх і нас з тобою.

— То що радиш?

— А не знаю ще, — вимовив Сивоок і довго лежав, думаючи, і Лучук йому не заважав, бо виявилося, що нічого путнього не і міє порадити. Все ж не втерпів, захотілося показати, що має перевагу в меткості розуму над млявим Сивооком, знову ворухнувся, штовхнув ліктем товариша під бік.

— А що, коли піти за ними назирці і, як вони стануть на ночівлю, зайняти їхніх коней?

— І що?

— Ну й вернутися до купця з кіньми. А ті пішо не наздоженуть. Та й побояться.

— Не знаю.

— Зробимо! — загорівся Лучук. — Хай Джурило покрутиться!

— А як постигнеш за ними? Квапитимуться ж утікати.

— Як? Ну… — Лучук задумався, але швидко зметикував: — А ми підемо попереду! От зараз і вирушимо. Поки вони тут зберуться, поки гайнуть, ми вже будемо он де! Коли й переженуть нас, то до ночівлі їхньої ми будемо вже знов коло них. Ну?

— Стривай, — сказав Сивоок, — дай подумати… Не відаю, як з кіньми…

— Займемо, та й уже!

— А як ти їх займеш? Чи вони підуть?

— Чому б не пішли? Пов’яжемо їх у два пов’язи та й гайда!

— Не підуть коні, — затявся Сивоок.

— Чому б мали не йти, коли підігнати! ’

— Ти пробував вести одразу кільканадцятеро коней у одній вервечці?

— То й що, як ні!

— А те, що розсмикають вони тебе один туди, а другий туди, а третій упреться на місці, а четвертий стане іржати, а ті почнуть кусатися… Саме час, щоб Джурило з своїми наспів та й…

— Ой ти! — злякано зітхнув Лучук. — Що ж діяти?

— А ще: якби хоч утікати назад, куди коні охочіше йдуть, вибиратися з пущі на волю, в дебрі ж ти їх не поженеш ніякою силою, — добивав його надії Сивоок.

— Лихо, лихо! — мало не плакав Лучук. — То давай хоч самі утікати!

— А тепер і геть пізно. Аби тоді, як ти спершу радив, то нічого. А тепер негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а друге: знаємо підступ Джурилів, не можемо так полишити, бо хто б же таке зробив!

— А не відаю, що можна…

— Вельми добру річ ти нараяв, — сказав підбадьорливо Сивоок, але Лучук глибше западав у зневіру.

— Де там! — проскімлив він. — Нічого не вийде!

— Вирушимо відразу, як ти казав, — незважаючи на його відчай, запропонував Сивоок.

— Нащо?

— Побачимо.

— Таки хочеш зайняти коней?

— Не знаю. Побіжимо, а там воно покаже…

Обережно злізли з’ дерева, скрадливо обігнули становище, по-їгад краем багновища щодуху помчали назад, слідами своїх багатоденних мандрів.

Відразу зіпріли, хоч і порозхристували корзна й сорочки, в темряві часто перечіпалися то через коріння, то просто через гіллячку, наповзаюча з боліт важка вологість з розгону забивала їм віддих. Сивоок, міцніший тілом, широкогрудий, біг все ж таки легко, а Лучук, більше навиклий лазити по деревах, коряч-коного дріботів за своїм товаришем, відчайдушне вихекував:

«Хе-хе! Хе-хе!»

Коли минув перший переляк, а позаду вже ні вогню, ні гуку від табору і довкола сама темрява, та ліс, та поблизькі багновища з липкими випарами, хлопці збавили бігу і далі потрюхикали спокійніше. Лучук, ще й не віддихавшись як слід, спробував перемовлятися з Сивооком, бо дуже кортіло знати, як же той повернув його задумку, що сподівається чинити, коли допадуть його Джурилові втікачі.

— Наздоженуть нас, а тоді? — хекав він з-за Сивоокової ’спини.

— Не наздоженуть — почуємо їх, — спокійно відмовив той.

— А почуємо — то що?

— То заліземо на дерево.

— І що?

— Зустрінемо їх, — Сивоок був такий спокійний, що Лучук аж спробував забігти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява — хоч в око стрель!

— Як же ми їх зустрінемо?

— Не знаю.

— Отаке, — розчаровано вигукнув Лучук, — і я не знаю. То хто ж знає? Куди біжимо?

 
 
вгору