Прийдіте, стечітеся на це мислене і словесне видовище, а найбільше предобрий іночий чин, бо заради вас я в осторогу склав оце словесне видовище, щоб хтось не загруз у звабі цього безкорисного світу: щоб із міста не тікати, і у світі та пристрастях разом з мирськими погибати.
Спершу подякуймо за трудолюбність при виданні книжки "Про священство"2, бо явно всім: тим, хто не знає про силу достойності священства, подбав відкрити конечну ревність, мудрість і досконалу вправність, проникливість, чи властивіше сказати, подвиг задля людського спасіння Златоустого; благословенне й добре діло сотворене і достойне похвали! Коли ж скінчилася [мова] про подвиг священства, то в прилогах до апостольського тлумачення перекладач письма наклав на Златоустого велику огуду, а ще більший наклеп, і золоту бесіду Златоустого помазав калом — чинити-бо належно не умів, а власне, як бабський богословець, учинив необережно, як це приповідають прості люди. "Зварив, — мовиться, — і пролив". Так і той перекладач, здолавши і пройшовши щирий подвиг, огудою його запечатав, а як саме, молю, послухайте терпеливо, і я вам відкрию.
А так: спершу коротко розповім про справжню і властиво Златоустого побудову, про заголовки всієї бесіди. На початку сказав Златоустий, що священником, вождем і наставником багатьох не може бути такий, хто не досягне просвіти і звершення зі словесною мудрістю, щоб знати, як кого по-різному спасати. До просвіти, за Дионисієм Ареопагітом і за церковним, духовним, подвижним слідом, перший ступінь — очищення, а після очищення входять у просвіту, від просвіти — у звершення і конечне верховне благослов’я; а початок очищення — чернецтво, відречення від світу, втеча від світу і відлучення від людей: гора, печера, подвиг із пістництвом, щоб позбутися старого чоловіка і втілитись у нового (після зцілення пристрастей) чоловіка, яким є Христос. Тому і сам Златоустий голод терпів і через те ішов геть від священства і від мирського мешкання в печеру, коли ще не був зцілений. А коли відчув безпристрасність, тоді знову повернувся до людей, тим більше, що був звішений від бога, що йому належить звершити. Так само й Григорій Богослов відходив у Понт3, Василій Великий — у пустелю, щоб зцілити пристрасті, не задовольняючись однією словесною хитромудрістю без гоєння єства. І всі вони єдиномудренно пройшли слід тісного шляху. Сказав був Василій Великий до Григорія Богослова у творі "Пізнав твоє послання": "Покинув я мешкання у місті, що подібне тьмам злих, себе ж більше там залишити не міг, подібний бо я був кораблю, що плаває в морі, в якому не вміють добре правити кораблем, всі повні неспокою і сумують, що корабель такий малий, а хвилювань довкола нього так багато!" та інше — читай до входження в човен. А потім: "Таке-бо, — сказав, — і наше життя. Живі пристрасті нас з собою носять скрізь, і ми в таких неспокоях, що не берем великої користі від цієї пустелі, а так чинити треба будь-де". І так він говорить про початок подвигу: "Належить нам слідувати за стопами, що очищають шлях до спасіння: "Коли хто хоче йти вслід за мною, — мовить Христос, — хай зречеться самого себе і хай візьме свого хреста та й за мною йде"4, тобто тримати розум у мовчанні навчатися належить. Коли навернений при випробуванні не може бачити те, що лежить перед ним, то належить утвердити світогляд тому, хто дивиться, коли хоче, щоб бачення його було ясне; так і розуму людському, засмученому багатьма мирськими печалями, дуже небезпечно дивитися на істину".
Придивися тут, усякий боголюбче, як огуджено повчання Златоустого: перекладач написав при тлумаченні апостольського послання, ніби Златоустий, сам очищаючись і вдосконалюючись новим іноком, у доброму розумі через безмовність та відлучення від людей, зітлілих од вогню, мирських пристрастей від народження до зрілого віку і смердячих, м’ясом і кров’ю гною рівно з мирськими переповнених, — забороняв їм те: схуднути, й очиститися, і просвітитися, і прозріти до бога, й освятитися, але так само, або ще й пристрасніше, взявши високе ім’я чернецтва, жити разом із мирськими, не відлучаючись од них, з ними валятися в усьому в калі похітливих пристрастей і відчайдушне перебувати в тому іночому образі, або радив конечно відпасти й пропасти (на вічну погибель). Нібито Златоустий докорив ченцям спасінням і радив у тому іночому чині при мирських погибати й пропадати. Тому наклепу на Златоустого, коротко кажучи, не віримо, бо коли Златоустий про мирських турбувався, щоби спасалися, то далеко більше турбувався про іноків, які уже в слід спасіння пішли; адже сам Златоустий мав потребу тікати від мирського вогню в Сігор, щоб не згоріти в огні похітливого гріха; певне, ту ж пораду без сумніву іншим давав.
Поклавши тут одне це тлумачення вислову того Златоустого і прилоги його огуди в ньому, спробуємо іншими святими й самим Златоустим показати той марний і гнилий розум, який більш відповідає бабським байкам, а не богослов’ю Златоустого, а його перекладач причепив до бесіди Златоустого і зважився без сорому видати друком у світ — візьмемо "Перше послання до Корінфян", а заодно шосте учення. Там є: "Хай так просвітиться світло ваше перед людьми". І насамкінець останнє в прилогах чи наклепі від себе прикладеному, що починається від такого: "Був-бо слабкіший від усіх і прив’язався до теперішнього життя; а коли знайдеться хто, котрий трохи пізнає древньої премудрості, то такий міста залишить і торжища, щоб з людьми не жити і іншими звичаями керуватися-іде [такий] у гори. А коли спитає його хтось про причину відлучення його від світу, знайде відповідь, яка прощення не має. "Щоб не погубити себе, — скаже, — ані притупити наявних у собі добродійностей, відійду". І наскільки ліпше притупленим тобі бути та інших навертати, аніж бути на висоті гір і зневажати братію, яка погибає" та інше. Досить тієї висловленої огуди.
На те відповідаю так: ота заборона тікати в гори іноку не йде від Златоустого — це ним самим ми й покажемо. У тому ж слові, тільки вище сказаному: "Хай так просвітиться світло ваше перед людьми", — каже передусім про учителів, апостолів, що були такі трудолюбні і роздільно множили спасительну проповідь. "Той від Єрусалима до Іллірика, той в Індію, той в Маврітанію5, інші в інші країни всесвітні подалися". Подивися тут, як докоряє домолежням Златоустий. "Ми ж, — каже, — з вітчизни відійти не сміємо, але харчу шукаємо, дому світлого і всілякого іншого достатку. Хто ж бо, — каже, — голодом виморений із нас заради божого слова? Хто в пустелі блукає? Хто ходить далеко? Хто, поруч своїх живучи, про інших потурбується? Хто смерть бере повсякденну?" та інше. З цього можна пізнати, що заборона втікати в гори заради бога і свого спасіння не йде від Златоустого, але від бабських богословів і домолежнів, плотолюбних коханців. Таж-бо мовить Златоустий: "Ми ж з вітчизни піти не сміємо, але до харчу і ласощів, як той пес… домолежно прив’язані". І знову Златоустий: "Хто в пустелях чи в горах блукає заради бога або йде кудись далеко?" Отож бачиш, що та огуда супроти тих, що пішли в пустелю чи в гори, не Златоустова, істинного богословця, але бабія й домолежня, того, хто не хоче з татом і мамою та родичами розлучатися заради Христа. Придивися іще до бабських байок, як іде те слово огуди, боголюбний читальнику, і що каже домолежний байкомовець. "Коли, — каже, — спитає хто про причину у втікача, чому втікає в гори від людей, відповість словом, яке прощення не має: щоб не притупити, — каже, — добродійності". Те притуплення сміху гідне, бо каже Василій Великий: "Той іще в людській змішанині не тільки не має що притупити від добродійства, але хай буде найбільший верховний хитрословець та філософ, але коли не відлучиться в пустиню від людей і пристрастей усіх мирських, від жодної з них не зможе звільнитися, а коли від них не звільниться, то місця добродійствам, де б їх поселити, не матиме, бо гніздо пристрастей природну і звичну має в ньому під собою основу". Так само каже про те в одному слові до Григорія Богослова "Пізнав твоє послання" через такий вислів: "Належить-бо нам слідувати за стопами преочищеного спасіння, тобто відректися себе, взяти хрест, пройти випробування, мати розум у безмовності, а по тому: "Коли новонавернений при випробуванні не може бачити те, що лежить перед його очима, належить утвердити світогляд тому, хто дивиться, коли хоче бачити ясно; так і розуму людському недобре на істину дивитися, тому, хто, битий багатьма мирськими печалями, сум’яттям і замішанням, і не можна тому, хто не пізнав себе, і не відлучився, і не випробував себе у безмовності". І то тому: "Тут покладено, — каже, — все інше; як не можна, — каже, — писати чи зображати щось на воску, де вже було написано, не загладивши раніше начертаного, так і в душі покласти або заснувати божественних велінь не можна, коли хто не звільниться від давніших пристрастей". Посмійся ж сам із себе, байкотворче, взявши від цього слова сором, якщо кажеш: "Коли спитає хто інока, чому від людей чи міського мешкання тікає в гори, відповідає, мовиш, словом, яке прощення не має: щоб не притупити добродійства". А Василій Великий каже: "Інок, який не тікає від людей і не поселиться в пустелі, не тільки не має добродійств, щоб притупити, а ще від жодної пристрасті не вільний і не має місця, де поселити добродійство або покласти, як на воску, доки перших пристрасних образів не зітре і не згладить". Так само Василій Великий показує місце на тому воску з напису на ньому, затерши пристрасті добродійством, де має це робитися, і каже: "До цього й таку велику користь пустиня подає: пригашує наші пристрасті і дає вправу слову, щоб зовсім його не відсікти; як звірів зручніше ловити в студенну пору, так похоті, і гніви, і пристрасті та інше отруйне душевне зло, притишившись через мовчання і не лютуючи від частого роздратування, зручніше бувають переможені" та інше. Досить про цю соромітну мову про непритуплення добродійства через утечу в гори; сам-бо Василій Великий і Златоустий чинять тут оборону й огуду викривають.
Ще відповідаємо на сміховинний виплід бабського богослова або запитувати його будемо, чому безрозсудно говорить: чи розуму позбувся, чи п’яний був, чи об’юродився гаданомудрим, конечним, сліпим і безрозсудним мирським духом, коли так відригав, мовлячи: "Спитає хто втікача в гори, чому біжить від людей, то відповідає словом, яке не має прощення: щоб не притупити, — каже,-добродійства". І далі: "І наскільки ліпше тобі притупленому бути та інших навертати, аніж пробувати на висоті гір і зневажати братів, які гинуть".
Сторінка: 1 | 2 | 3
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑