На бантині засміялись.
— Серед баб! — раптом пролунав густий, злий голос. Сміх побільшився.
— Серед трудящих людей, у яких є діти та жінки! — зразу ж одгукнувся дзвінко хтось ізнизу. Зіна хутко повернулась у цей бік.
— Та-ак? — здивувалась. — Так висилайте ж сюди ваших дітей та жінок, чого ж ви прийшли сюди?! Може ж, вони здобудуть собі таке життя, щоб не мерти з голоду! Вам чого треба тут?! Геть звідси, ідіть мийте горшки, хай приходять ваші діти та жінки!
З бантин і з боків загриміли оплески, сміх, крики:
— Правильно! Давай сюди баб! Геть звідси! Браво! Центр мовчав і ніяково посміхався. Чулись тільки окремі голоси з його, які кричали щось до бантин. Зіна все-таки здержувала своє всередині.
— Тщ! — повела рукою.
Затихло.
Вона для чогось перехилилась до маси і стала пильно вдивлятись у кожне обличчя. Мовчки, серйозно, подовгу. В бантинах тихо ждали. Потім помалу підвела голову й здивовано заговорила:
— Але, знаєте, я не помилилась. Я справді-таки серед робітників. Серйозно! Я бачу сажу і горе на ваших обличчях. На цих обличчях видно нужду і злидні. Хіба ні? Вони всі до того повимокали від поту й сліз, що скоро потріскаються від сонця, як старі чоботи. Ви це знаєте? На них так понадимались жили від праці, що так вам і ходити з ними. До смерті ходити. А хіба є радість у ваших очах? Хіба в тих очах я не страх, не темність, не забитість бачу? Так, я таки серед робітників! Це правда.
Зробила паузу. Маса не ворухнулась.
І раптом зеленуваті очі заблищали і пустили задержане та буйне, весело-гнівне, вогневе. Лице спалахнуло. Голова піднялась:
— Але слухайте! Хто вам сказав, хто сказав, що ми слабші? Хто? Той товариш, що говорив тут? А ви й повірили? Ах, ви ж коміки. Хіба ви не хочете краще пожити? Так-таки зовсім не хочете? Ви цілком усім задоволені? Мабуть же, ні? А раз ні, то чого ж вам треба? Треба тільки захотіти! Чуєте: тільки захотіти. Більше нічого. От так стиснути кулаки, стиснути, щоб аж нігті вп'ялись у шкуру, і сказати: ми хочемо. І більше нічого. От так.
І, стиснувши свій кулачок, простягнувши його до маси, перехилилася вперед і сильно-спокійним, весело-лютим голосом промовила:
— Ми хочемо! Чуєте?
І випрямилась.
В манежі зірвалась ціла буря. Справжня буря. Але я бачив, що вона йшла не з слів її, а з очей. Мені можуть не повірити, але то так. З її очей і з того, що ховалось за очима. Воно з очей сідало на слова й на крилах їх перелітало в уха й очі маси, і маса вже горіла, маса вже забула себе, вже сміялась з того, що не зможе ніби перемогти. Вони не зможуть перемогти?! Та хто це сказав?!
— Забастовка! Годі! Забастовка! Голосувати!! Зіна підняла руку. Маса покірно затихла.
— Товариші! — чудно блиснули очі з трибуни, — Ні одного більше поїзда? Так?
— Так, так!
— Ні одного вагона далі? Правда?
— Правда! Правда! Так! Забастовка! У-у-уі! Лице Зіни було бліде. і радісна мука мені вбачалась на йому.
За цілий тиждень не пішло з тої станції ні одного вагона нікуди.
Коли ми вернулись з X., — я, скінчивши свою давню справу, а Зіна з дозволом взяти на поруки нареченого, — наречений вже четвертий день голодував. Його при-йшлось з звощика зносити до Зіни на квартиру. Так він ослаб. Але не зовсім. Бо коли я вийшов у кухню по воду, а потім вернувся, то у його ще було сили одірватись од Зіни й роздивлятись фотографії на столі.
Хутко він цілком одужав.
У мене теж цілком пройшов той чудний мент, коли чоловік сам з себе дивується. Я не бігав уже, як автомобіль, нікого не боявся і цілі дні лежав на канапі лицем догори. І думи мої плавко та сумно, поважно кружляли над чужим щастям, як шуліки степів над старими, задуманими могилами.
Сторінка: 1 | 2 | 3
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑