— В таком разе, господа! — знов гукнув Сухобрієв. — Позвольте вам. То єсть спервоначалу надо вам сказать, что ато будет для вас большой, вьіходит, суприз. а потому уж не больно ртьі раззевайте! Д-да!
Микола нахилив голову й завмер. Галя якось нетерпляче повела плечима і стала м'яти серветку.
— После, значит, первого обіявления жениха й невестьі. у нас. то єсть, будет сейчас й второе.
Всі справді здивувались.
Микола похолонув, але те приємне, що хвилювало в йому, ще дужчим вибухом прокотилося по грудях.
«Але це ж — свинство, це ж страшенне свинство! — літало у його в голові. — Який же я жених?. Хоч би ж упередив. «Не будете сердиться, что бьі я ни сделала?» — згадалось йому вмить. — Так он що! Голубко моя, радість моя!. Значить, не сердиться на мене!. Але ж такий сюрприз!. А може, ні?»
Він боявся глянути не тільки на всіх, але й на Галю. Він тільки бачив скоса, як рука її, що м'яла серветку, злегка тремтіла.
— Да-да! — тим часом любував Сухобрієв на здивовані обличчя гостей, що мовчки, чекаючи, дивились на його. — Д-да! — почав він знов і кинув оком у той бік, де сиділи Галя, Микола й Фомушка. — Позвольте вам, честньїе господа, предложить. поздравить. з. другую парочку, каторая. з. в той же. в том же святом храме з. а. примет обручение.
Він ще зупинився. Микола побачив, що Галя стала вставати й навіть кинула серветку.
«Значить, вставать?» — ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю і навкруги. Всі дивилися в його бік здивовано й ласкаво, йому здавалось — усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами. Галя вже стояла й дивилася просто перед себе.
«Боїться за сюрприз! — ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всім його лиці. — Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! — доводив він собі. — В таких хвилинах торжественність повинна бути».
Але щастя так і світилось, так і вибивалось наверх. — А именно в каком храме, то ато в Кресто-Воздвиженском. — тягнув далі «принципал». — Надеемся, что благородньїе гости посетят в следующее воскресение свадьбу моей дочери Лидии Сухобриевой й Анатолия Ламазиди й.
Він на мент зупинився, кинув оком у Миколин бік, — у Миколи серце зовсім завмерло, — і скінчив:
. — Анньї Леванской й Фомьі Лабазникова! З-поза Галі зараз же виглянуло біляве, облите щастям лице Фомушчине й нашвидку кинуло:
— Я вам говорил, что скоро! — і сховалось. «Що? — ледве не заревів Микола не своїм голосом. — Фома Лабазников?! Фомушка?!»
Він дико, розпачливо подивився на Сухобрієва, на старого Лабазникова, що весело сміявся свойому «су-призові», на Галю, що, одвернувшись, стояла спиною до його, на валку людей, що щось кричала, кудись лізла з чарками в руках, і зразу якось похиливсь, зімлявів.
«Так що ж це, господи! Що ж це таке?. Як же це?. — думав він, не почуваючи нічого — ні гніву, ні злості, а тільки якесь болюче, тяжке нерозуміння. — Що ж це таке, боже мій?! Фома Лабазникові.»
— Ур-р-ра-а!! — вмить загриміло у його над вухом, і валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей.
«Але ж навіщо все то було?. Сьогодня навіщо?. Любить же. «Будешь мой!.» Що же це, господи?.»
В ушах у його шуміло, дзвеніло, в голові стукало, ноги трусились, а на губах застигла крива, повна болю й нерозуміння усмішка.
— Ур-р-ра! — грохотіло в їдальні.
Микола, одіпхнутий валкою, опинився в залі. Машинально ступаючи, дивлячися вперед себе якимись скляними очима, він вийшов у сіни, постояв трохи, спустивши безсило руки, як побиті, й автоматично став шукати свою одіж та одягатись.
— Ур-р-ра! — не затихало в їдальні.
Микола так само автоматично відчинив двері, вийшов на східці і спустився на вулицю. Було тихо, темно, і накрапав дощик.
«Навіщо ж, навіщо ж?! — якось одноманітно-понуро стукало у його в голові. — Була ж така люба. Цілувала. Кусала. А-а-а! — вмить наче все освітилось у його, і з цим світом разом так тяжко, так гірко-боляче здавилось серце, що Микола навіть зупинився, щоб передихнути. — «Сашенька-Машенька, душенька Наташенька! У меня свой капитал. Распутная.» Галя? Моя Галя?. Моя чиста, свята?. Господи, що ж це?! Навіщо ж усе це сьогодня?. Як же це?.»
І весь минулий вечір, розмова з Галею, з Фомушкою стали якимись шматками, в якімось дикім неладі приходити йому на пам'ять. Він ніяк не міг схопити думок, зв'язати їх, з'ясувати собі все; вони пролітали вихором без жодної логіки, без зв'язку, але такі важкі, такі пекучі, що, здавалось, ніби за кожною думкою хтось проводив гарячим залізом по мозку й по серцю. Він не розумів усього, він тільки всією істотою почував, що зробилось щось таке неможливе, що все останнє не варте було уваги.
Він зупинився серед тротуару і став дивитися просто перед себе, нічого не бачачи й не чуючи. Проходили люди, опасливо обходили його, здивовано озираючись; проїжджали ізвощики, іноді закликаючи — «свєзті», а він стояв нерухомо. Думки крутилися, били по черепу, стукали в виски й потроху починали упорядковуватись. І довго він стояв, розставивши ноги і схиливши голову, потім тихо пішов: він почав розуміти.
«Так. В «друга дома» готувала. «Будешь мой, несмотря ни на что. Я хочу, чтоб тьі сделал подлость.» Он що!. А я. Хе!. Свята, непорочна. Господи! Хто ж думав?. За що ж? Як же так можна?. «Дядя» книжки давав, сміялась. з Фомушкою!. Для чого ж, для чого ж?. Ах, треба, треба було!. «Средство!.» По-українськи говорила. А я. За що ж?. Як же так?. А я ж як?. Як же я?. У номерок?»
І від цієї думки у грудях так тяжко здушило, так сумно защеміло, що він вмить зупинився й пошукав очима, де б спертися на що-небудь або сісти. Скрізь було мокро й темно. Він поводив очима навкруги, постояв трохи й сів на тротуар, спустивши ноги на дорогу. І замер.
«Як же тепер?. Що ж?. Як же жити?. Що ж далі? — підвів він раптом голову і з мукою подивився на ліхтар, — Як же жити?. Жити як? Знов у номерок?. Навіки вже?. І таргани, і. Навіки?.»
А дощик сік собі дрібненько. Миготіли ліхтарі, жовтіючи десь далеко маленькими плямками; прохожих щось не було, і тиша стояла на вулиці; тільки від зігнутої, темної постаті на тротуарі розлягалося сухе, хрипле, повне відчаю й муки безнадійної ридання.
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑