Альтанка собі як альтанка, але Сосницький захоплений усім: і густим плющем, і маленьким столиком, і ковпачками на свічках, довкола яких без ладу в'ються метелики. Він нюхає повітря, що пахтить рестораном, і на його лиці розливається чисте зворушення. Лоно природи, фізична праця та справжнє призвання людини, мабуть, трошки остогидли йому, й він щиро тішиться містом. А, може, й це зворушення все через те саме почуття перероджености?
— Ей! Псс! Чаек! Ти що ж це, серденько, не по формі подаєш? Льодку, льодку давай! Швиденько!
Йому приємно погукувати, робити шамотню, наливати. Поганенька музика струнної оркестри, що грає десь за нашою альтанкою, немов підбадьорює його. Він підспівує, похитується в такт усім тілом, пристукує ножем по склянці. І час-від-часу обіймає мене, силує пити, їсти, знов пити. Я сумлінно виконую всі його бажання й п'ю чарку за чаркою.
Часом повз двері нашої альтанки, повихуючи клубами й тоненько наспівуючи, помалу проходять "дівчатка". Деякі зазирають до нас і зупиняються з вичікуючою й роблено-нахабною усмішкою. Але Сосницький махає на них руками і кричить:
— Киш, киш! Гетьте к лихій годині! Без "надобності!" Правда, Яшуню? Ми вдвох собі! Нікого нам сьогодні не треба. Вип'ємо!
Я п'ю, а він од піднесення забуває й говорить, говорить, говорить.
— А знаєш, Яшуню, ти тепер якийсь инший!— раптом хитро зазирає він мені в лице. — Їй-бо! М'ягенький та сумирненький, як малесеньке ягнятко! Бачив колинебудь ягнятко? Ні? В мого батька цілі отари. От такенькі, крихітні родяться! Мордочки в них ніжні, оченята пукаті, і плохенькі-плохенькі. Так, і здається, що ти от-от зробиш: ме-е-е!
І він жалібно та здивовано показує це "м-е-е" і сміється.
— Ні, ні, не вдавай мефістофельску усмішку! Все-одно, — не повірю. І Соні розкажу. "Гей, нема вже нашого, Сонічко, Мефістофеля, — саме ягнятко зосталося". Хто це тебе так, серденько, спаскудив, га? Чи не та таємна дама, з якою ти в Крим подорожував? Признавайся!
Чи через вино, чи через що инше, розмова ця мені дуже подобається, хвилює, і Сосницький здається милим, сердечним, дотепним. Я навіть ніжність почуваю до його.
— Вона, вона! — сміюсь я й обіймаю його. — Давай вип'ємо за неї!
— З насолодою! Наливай! Стій! Я! Тримай склянку! Ех, Яшуню!. А знаєш що? — раптом щось приходить йому на думку, і він навіть пляшку підносить догори. — Приїжджай з нею до нас у Конопате! Га? Яшуню, серце, Мефістофелю! Га? Приїдеш? Приїдеш?
Він жадібно, благаюче, навіть скривившись усім лицем, тягнеться до мене. Через щось ця ідея здається йому дуже гарною й важною для його.
— Не можу, Дмитре. Не можу, мій любий!
— Та чому? Чому? Що не вінчані? Якове, за кого ти нас маєш? А батько радий буде, запевняю тебе. Ах, дурненький, ах, милий: не вінчані!.
— Ні, Дмитрику, ні! Не можна! Ще не можна. Вип'ємо!
— Ех, шкода! А Соня яка рада була б! Я казав їй про. даму. Дуже раділа за тебе. "Ну, слава Богу", каже, "тепер він уже знайде себе". Ну, та хай так! Спасибі їй, твоїй дамі, і за це. Вип'ємо за її здоров'я. Бери! Смали!
І знову я п'ю, а він становить свою склянку на стіл, обіймає мене за плечі, зазирає мені майже в рот і каже:
— Ех, Якове! Та ти ж золота людина. Ти — розумний, красунь. Правда, правда, Яшо, від щирого серця кажу, ти не смійся! Тебе ж жінки, поганець ти, он-як люблять! І варто. І варто. Ти знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолоґ. Хай тобі всячина! Слово чести! А енерґія! Скажеш, енерґії мало в тебе? Бугай щодо енерґії. А ущіпливість твоя? Га? Яшуню, дозволь мені поцілувати тебе від усеї душі. Яшуню, ти забудь усе, що було! Все це — наслідок нещасливого непорозуміння. Ти — найблагородніща людина, яку я знав колинебудь. Вип'ємо, Яшуню, за тебе, за самого тебе!
От-така бестія! Адже сам ні однісінькому свому слову не вірить; сам знає, що ні одної цеї якости я не маю, а бреше й підлещується без ніякого сорому. А я бестія вдвоє: знаю це, а все ж таки мені приємно. Знаю, що підлещується з якоюсь метою, а задоволено сміюсь.
Він поважно, серйозно наливає мою склянку, бере свою й цокається. І знов я бачу, що він не п'є, а стежить за мною і свою склянку ставить за пляшку. Я почуваю чудний ляк, але таксамо сміюсь.
Раптом Сосницький присуває щільно до мене свого стільця й сідає майже спиною до столу, а лицем до мене. Моя голова горить од вина, і мій череп неначе оббито клепками. Я відкидаюсь на спинку стільця, засуваю глибоко в кишені руки й витягаю ноги під столом. Побачимо, що з цього вийде!
Сосницький спірається ліктями на стіл і, не зводячи з мене очей, якийсь час сидить мовчки, немов збіраючися з думками. Я почуваю, що він зараз заведе розмову про щось важне, й мені стає смішно. Я хляпаю його лівою рукою по коліні й кажу:
— Ну, чого витріщив очі?
Сосницький зітхає й затуляє долонею очі. Потім, не міняючи пози, каже тихо:
— Якове, можеш ти бути зо мною щирим?
— Можу, Дмитрику.
Він пускає руку й дивиться на мене, чи я кажу це свідомо та з розумом. Я ж не можу не посміхатися. Знаю, що треба б серйозно дивитись йому в вічі, хочу цього, але не можу, — посміхаюсь.
— Ні, Якове, я тебе дуже прошу.
— Та ти не питай! Можу! Кажу тобі. Ну?
— Добре! Я вірю. Буду питати. Він дуже тре рукою молочно-біле чоло й одразу починає:
— Ну, хай буде! Так от. Але насамперед май на увазі, що з Сонею в нас усе дуже добре. І знай, що вона мені все розказала. Розумієш? Усе!
Він із притиском і владно, немов гіпнотизуючи мене, впивається в мене очима.
— Розумію. Ну?
— Ну, так от. Я хочу, щоб і ти мені все розказав. Можеш?
Клепки на черепі заваджають мені бути самим собою. Я знизую плечима і з веселим непорозумінням відповідаю:
— По-перше, голубчику, я не знаю, що тобі все розказала Соня. Себто, не то, що я хочу пристосуватись до її слів, а, загалом не розумію, про що йде мова. І потім.
Сосницький робить усім тілом нетерплячий рух.
— Покинь, Якове, покинь! Не треба! Не хочеш говорити, так і кажи! А цього не треба!
Він круто відвертається, змахує з абажурчика метеликів і переставляє пляшку на инше місце.
— Та чого ж ти сердишся, чудний ти чоловіче? Та кажу ж тобі, що я не знаю, про віщо ви там балакали. Мало чого тобі Соня могла наговорити.
— Ти знаєш, про що я кажу.
— От маєш! Ій-Богу, не знаю.
Сосницький рвучко повертається й дивиться просто в вічі мені. Я спокійно, твердо й ясно усміхаюсь до його.
— Вона була твоєю до мене? — раптом тихо, рівно, майже без ніякого виразу кидає він.
Мої очі якось самі собою помалу і вражено поширюються. Я сідаю рівніще й якийсь час мовчки дивлюсь на Сосницького.
— Дмитре, ти п'яний, чи. Ти здаєш собі справу, про що ти говориш?
Дмитро раптом насмішкувато, різько, відривчасто регоче, неначе гавкає.
— Ач, яку невинність зморозив! Не була? Ні? Не була твоєю любовницею? Ні?
Я гупаю кулаком по столі й кажу:
— Сосницький! Ти сказився, чи що?!
Він затихає і з кривою, насмішкуватою гримасою довго дивиться на мене.
— Ні, тепер ти мені відповідай! Звідки ти взяв цю дику, безглузду нісенітницю? Через що, дурний ти, смішний чоловіче?
— Із слів самої Соні! От звідки! Розумієш ти, розумний і несмішний чоловіче?!
Він гатить кулаком по столі; його лице багровіє, чоло стає рожевим. Але в очах, що злісно і гнівно, впялись у мене, все ж таки є щось допитливе.
— Соня?! Соня тобі це сказала?! Рішуче не розумію нічого. Коли ти не брешеш, то абсолютно не розумію нічогісінько. На віщо могла тобі Соня казати цю очевидну, дику нісенітницю, цілком одмовляюсь розуміти. Але тепер, принаймні, я розумію твоє чудне поводження зо мною за останній час. Так от у чім штука! Признаюсь, я гадав, що ти просто ревнуєш, ревнуєш до сучасного.
— І до сучасного. Так, і до сучасного!
— Та-ак? Ти маєш якісь підстави до цього?
— Маю! Заяву Соні, що вона.
Він круто спиняється й понуро дивиться кудись убік. Далі підводиться й починає блукати по альтанці, зачіпаючи за стільці й шелестячи листям. Оркестра грає якийсь старий, ніжний романс. Чийсь жіночий голос підспівує. Хапливо і дрібно хрущать кроки локаїв по піску стежок.
Сосницький зупиняється біля стінки, притуляється лобом до стовпа і стоїть так без руху.
— Дмитре, покинь! Іди сюди!
Не рухається. Оркестра раптом переходить на щось танцюристе, сповнюючи ввесь сад грюкотом бубна та літаврів, від яких, здається, пляшки на столі роблять болючі ґримаси.
Сосницький одривається від стовпа, прудко підходить до мене, сідає так, що його коліна впіраються в мої, бере мене за обидві руки вище літків і говорить з мукою:
— Якове! Невже ж ти не розумієш? Невже ти не розумієш?!
Він до болю тисне мої руки й декілька разів струшує їх. Засмалене, схудле лице його дивиться на мене безпорадно, благаюче.
— Дмитре! Я розумію. Вір мені, але.
— Ні, ти не розумієш.
Випускає мої руки і, трудно, глибоко зітхнувши, крутить головою.
— Не розумієш, не можеш зрозуміти! Це якесь катування, це щось таке задушливе, що. Я збрехав тобі, що в нас усе добре. Нічого доброго нема. Я ні в чім не можу докорити Соні, вона старається, щоб було добре, але. все це ні до чого.
Я хочу щось сказати, але Сосницький знову хапає мене за руки й, не випускаючи їх, схилившись до мене всім важким тілом, говорить:
— Ні, почекай! Почекай, Якове! Я знаю, все це вірно. Може бути, нічого цього немає. Соня присягається, що нічого не було й нема. Але ти зрозумій: я нічого не знаю. Не знаю! От що мучить. Ну, скаже вона мені: "Так, було те та те". Добре! Було, так було! Я ж усе-таки інтеліґентна людина, можу зрозуміти. Але скажи ж, скажи! Скажи все! Краще знати найстрашніще, ніж не знати нічого і все підозрівати. Це нестерпно!
— Але, як же вона тобі може казати, коли нічого не було?
— Неправда! От це й неправда. Щось було. Було, хоч ви мене тут ріжте! Це почувається. І от я тебе прошу, благаю: скажи мені, — що було? Скажи, Яшо! Що б не було там, даю тобі слово, ніяких історій учиняти не буду. Я хочу тільки позбавитись вічних думок, угадування, докопування, висліджування. Я не маю більше сил. Усі мої дні й ночі заняті тільки цим. Що ж це таке?! Що хочете, скажіть, тільки збавте мене від цієї муки! Якове, пожалій, скажи!
Велике, мужеське його лице так по-дитячому жалібно і благально дивиться на мене, що на хвилинку в мене з'являється бажання сказати йому все. Але що ж саме сказати? Що Соня один вечір була моєю, й що ні вона, ні я не знаємо, чий син Андрійко? Чи це ж дасть йому полекшення?
— Добре, Дмитре, я скажу тобі все. Ти маєш рацію. Краще все по щирости.
Я бачу, як одразу його лице блідне під смагою, ставши сірим, як цукровий папір. Очі злякано заокруглюються. Він випускає мої руки і хрипко говорить:
— Ну, от. Добре!
— Так! Між нами дещо було. Сосницький немов ковтає щось і таксамо з переляком, широко дивиться на мене.
— Це було до тебе. Соня мені дуже подобалась. Себто, коли все казати, то я був закоханий у неї. А вона ні. Мене це мучило і злостило. Ти розумієш? Ну, от! Так. І от раз, коли вона якось зайшла до мене в справі, я. я силоміць почав цілувати її.
Сосницький одривчасто кашляє, на віщось бере корок зо столу і мне його пальцями.
— Вона, звичайно, виривалася, пручалася, протестувала, але я загубив розум. Тоді вона. сильно вдарила мене по щоці. Я випустив її й. заридав. Їй, мабуть, стало шкода мене, вона почала потішати мене й декілька разів поцілувала мене.
Сторінка: 1<< | < | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | > | >>40
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑