Але так само мусить бути очевидним, що кляси поневолені, експлуатовані, упосліжені не можуть нічого инчого для себе бажати, як не бути експлуатованими й придушеними. У цих кляс не може бути инчих, важніших за ці інтересів. І хто може згодитись бути трошки меньче визискуваним, трошки меньче душеним, аніж зовсім незнати цього? Розуміється, ні одна людина.
І коли все ж таки, не вважаючи на це, пригнічені маси вибірають до парламентів тих людей, які „трошки меньче” поневолення обіцяють їм, то невже чесний чоловік може сказати, що це є дійсна воля більшости працюючих і поневолених і що парламентаризм є найкраща форма виявлення справжньої волі демократії?
Це можуть сказати ті люди, які самі безпосередньо експлуатують (поміщики, фабриканти, банкіри, купці) або ті, які посередньо живляться з цієї експлуатації, піддержуючи й охороняючи такий устрій громадянства (вищі служащі заводів, фабрик, банків, бюрократія, офіцерство, адвокати, попи, словом, велика частина так званої прівілійованої інтеліґенції). Для цих людей, яким у сучасному громадянстві живеться легко, формальна сторона парламентаризму є все: кожний має право виявити свою волю в виборах; коли більшість висловлюється за такий лад, значить, це його дійсна воля, значить, у цьому є інтереси більшости.
2. „Соціалісти”-справедливисти.
Так міркують і деякі „соціалісти”, що звуться соціальдемократами, соціалістами-революціонерами й инчими назвами. Не можна, мовляв, насилувати волю більшости й накидати їй те, за що та більшість не висловлюється.
Коли міркують і говорять так представники кляс експлуатуючих, то в цьому, повторяю, нема нічого дивного, вони мусять так говорити, бо инакше вони повинні самі себе засудити на смерть.
Але дивно, що так говорять ті, що називають себе (і часто зовсім щиро!) представниками кляс експлуатованих. Дивно, що вони також гадають, що такі вибори виявляють справжню волю, справжні інтереси пригнічених і що то є насильство й несправедливість цю неусвідомлену, темну, забиту волю порушити й часом навіть проти сеї волі робити так, як вимагають інтереси поневолених, як ці інтереси мусять вимагати, як це бачять і розуміють дійсні й щирі представники цих поневолених, тільки свідомі й досвідчені?
Отже цікаво прослідити й розглянути закони псіхолоґії таких „соціалістів” — „справедливистів”. Ґрунтом, як і скрізь, у більшости випадків є особистий, матеріальний інтерес. Такі „соціалісти” в буржуазному громадянстві здебільшого мають більш або меньч забезпечене життя, користуються всіма здобутками культури й цівілізації, часто мають навіть „буржуазний” комфорт. У цьому самому нічого ні злого ні несоціалістичного немає. Соціалізм прагне як раз до того, щоб усі люди могли бути забезпеченими й користуватись і здобутками й комфортом цівілізації. А причина в тому, що в таких людей немає імпульсів у особистому життю до великої, жагучої активности в напрямі яко мога швидчої зміни сучасного громадянства.
(Я кажу про людей щирих у своїх переконаннях і не говорю про тих просто — мерзотників, які соціалістичні теорії, їхню фразеологію й етікетку „соціаліста” використовують для своїх суто-еґоїстичних, матеріальних і часто хижацьких інтересів.)
Крім того часто такі „соціалісти” або самі мають деякі капіталістичні підприємства або мають родичів-капіталістів, або самі матеріально залежать від них. Це також утворює не рішучу, не революційну псіхіку.
А для всіх треба мати на увазі звички життя з дитинства, ріжні зв’язки й порідненість з буржуазним товариством, усю буржуазну етику, звичаї, навіть буржуазний спосіб думання, яким проймалася все життя душа такого „соціаліста”.
І з’окрема для українських соціалістів треба приняти на увагу національний момент. Для деяких, які справді все життя своє були вірними й активними оборонцями пригнічених кляс, які щиро боролися й з буржуазним ладом і з його етикою, які, дійсно, не мали ні фабрик, ні маєтків і були як клясово так і ідейно пролетаріями, для цих соціалістів неправильно зрозумілі ними національно-державні завдання заграли ослабляючу їхню соціалістичність ролю. Тільки невеличка ґрупка українських соціалістів, які не загубили ні на крихту своєї національної волі, змогли бути послідовними соціалістами. (То була ґрупа Нероновича-Касьяненка.)
От усі ці причини разом чи зокрема утворюють отой нерішучий, неактивний, опортуністичний тонус соціалістичного світогляду. На ґрунті такого буття й такої псіхіки виростає й уся ідеологія опортуністів, „соглашателей”, реформістів, ревізіоністів і т. п. Вони вибірають з науки соціалізма те, що найбільш підходить до їхньої псіхіки, й роблять його корінем і істотою всього учення. Так, наприклад, українські соціальдемократи, взяли собі з учення Маркса теорію розвитку капіталістичного громадянства, взяли її, так сказати, в ідеальному розрізі, й нею прикрили свої дійсні, істотні й несоціалістичні, не марксістські прагнення. Сам, мовляв, Маркс сказав, що, поки не розів’ються в відповідній мірі продукційні відносини всередині самого капіталістичного ладу, доти не можлива зміна надбудови його. Отже, большевики, мовляв, беручись заводити в нерозвиненій, недорослій Росії соціалізм, були не справжніми марксістами, не соціалістами, а шкодливими утопістами, бланкістами, анархістами й трохи не реакціонерами.