2. Не мир, а тільки перемирря.
Це була явна заява, що Інструкція не мир, а тільки перемирря.
Так само, властиво, дивилась на сітуацію й уся руська демократія. Вона мусіла признати силу українства на Вкраїні, вона боялась бути роздушеною цею силою й через те мусіла вступитися з дороги. Але щоб вона це робила з задоволенням, щоб вона охоче з тим мирилася й щоб вона не згожувалася з „ законностю” старої мацапури, то цього не можна сказати.
І руська демократія, так само як і її Уряд, дивилась на Інструкцію як на примусове тимчасове перемирря. І вона знала, що бої ще будуть, і готувалася до них.
І вибори, наприклад, до городських дум були для неї добрим оглядом сил. Город давно передався на бік „старшого брата”. Це осідок, насамперед, гулящих людей, це резіденції пануючих, паразітарних кляс. Пануючі українські кляси давно зрусіфікувались, приняли руську мову, руську культуру, руський нагай і руську нагороду за зраду своєї нації та за її винищування. І вони не за страх, а за совість, — і нечисту, неспокійну совість! — старались заслужити ласку своїх нагорожувачів. Найлютішим, найшкодливішим ворогом усякої справи є її зрадник, ренеґат. Ренеґат мусить заспокоїти своє власне сумління, він мусить якось очиститись перед собою, собі довести, що він зробив справедливо. І через те він старається свою зраду зробити явищем нормальним, загальним, він лютиться й піниться, коли щось стає йому на перешкоді. Чого, наприклад, усякі Савенки, Шульгини, Піхни на Україні були й є такими оскаженілими, такими найшкодливішими ворогами відродження своєї нації? Не тільки через те, що вони за це мали тридцять серебряників, не тільки за „лакомства нещасні”, а ще й „ідейно”, ще „для душі” це роблять, бо всяка душа, навіть така загижена й задрипана по царських притонах, як Савенковська, й та мусить мати в собі й для себе оправдання своїх учинків. Не може людина жити, вічно носячи в собі обвинувачення й огиду до самої себе. І Савенки також підлягають цьому законові, й вони мусять бути чистими перед собою. І через те вони так жагуче, так нетерпляче прагнуть навкруги себе задушити те, що самі в собі задушили вже давно за тридцять серебряників.
От такі Савенки найбільше спричинилися до русіфікації українських міст. Хапаючись бути цілком подібними до своїх панів, вони й усе оточення своє підфарбовували під панську фарбу.
А їм, розуміється, охоче допомагав „старший брат”. Він зграями насилав своїх урядовців на Україну, цих чорних бюрократичних воронів, які обсідали тіло української нації й викльовували їй очі. Петербургські можновладці роздавали козацькі землі своїм придворним шлюхам, жіночого й чоловічого полу.
А ці шлюхи й їхні нащадки, маючи ці багацтва, розуміється, мали й силу задавати тон усьому оточенню. А крамарь, а дрібний усякий прислужник панів мусів приймати той тон.
І таким чином українські міста стали „руськими”.
Руська демократія дуже тішилась і хвалилась, що вибори в городські думи давали їй переважаючу більшість голосів. Майже всі великі й середні міста були в її руках. Сумне вихваляння! Коли б руський демократ захотів чесно, розважливо подумати над тим, яким коштом дісталась йому ця перевага, може б він і не дуже голосно вихвалявся б тим, може, все ж таки стало б і в його на це порядности.
А коли б зхотів і зміг бути об’єктивним та не таким короткозорим, то міг би побачити, що ця перемога дуже й дуже сумнівна та недовгочасна. Хай побуде на Вкраїні з десять літ справжній демократичний лад та українська школа, як ця руська перевага розтане, немов сніг на весні, зникне, розпливеться й з під неї виступить справжній ґрунт, справжня українська земля.
І нехай руський демократ раз на все собі запам’ятає: боротись з українством можна тільки деспотичним, драконовським режимом; справжній демократичний лад, отой самий лад, якого ніби добивається руський демократ, є найкращий засоб для перемоги українства над русіфікацією. Отже нехай собі раз на все вибере цей демократ: або деспотизм і тоді можна вихвалятися більшостю голосів по українських містах; або демократизм (але не меньшевистський „демократизм”, а дійсне народоправство!) і тоді в цих містах через якийсь час більшість буде українська.
І вже знаки цього процесу навіть за такий короткий промежуток часу, як початок революції й вибори, з’явилися на Вкраїні. Дійсно, великі міста голосували в переважній більшости за руські партії; але дрібніші, ті, які ближче стояли до ґрунту, які не порвали рідних зв’язків з народом, ті вже мали більшість українську.
Та треба ще взяти на увагу, що єврейство, яке складає досить значний відсоток городів, під час виборів до дум ще скрізь трималось руської орієнтації, ще воно не вірило в перемогу українства й через те не мало ніяких підстав голосувати за його. А коли б ці вибори припали в инчий момент, коли питання української державности вирішилось виразніше, навряд чи руські кандідати мали б таку значну перевагу, та й чи мали б її взагалі.
Та в кожному разі той факт, що таке зрусіфіковане місто, як Київ, ця столиця не тільки української нації, але й усіх русіфікаторських, чорносотенних сил на Вкраїні, цей центр усіх ренеґатів і московських „шлюх”, що це місто все ж таки дало 35.000 голосів за українських кандідатів, це є показчик знаменний, це кричуще memento mori всім денаціоналізаторським силам на Вкраїні.