— Товаришу! Ви говорите дурниці! Ви не читали нашої проґрами.
— Які дурниці, коли я сам чув: і то наше й то наше… Вчора на станції кричать: „І станція наша!”. Чому ми від вас не відокремлюємося, а ви хочете від нас відокремитися?
— Що?! — дивується українець.
— Я говорю: чому ми вас не кидаємо, а ви хочете нас кинути? Українець вибухає:
— Та йдіть собі, куди хочете! Геть на всі чотирі! Ми вас не тримаємо! Ще з-заду дамо копняка!
Вибухає й великорос: важко дихаючи, обидва міряють одне одного недобрими поглядами.
— Та ви не хвилюйтеся, товаришу! — поволі відзивається великорос.
— Ну, й ви так само заспокойтеся! — з притиском говорить українець.
І цілий день бурилося це людське море розхвильованих пристрастей. І думалося: далеко ще до повної перемоги ідей соціалізму…
Перед Музеєм також салдатське море. Тут видаються карти вступу на з’їзд. Черга почалася від 1-ої ґімназії і тягнулася у діл давньої стіни з залізними ґратами.
— Ось тобі й заборонили з’їзд! Дивіться, як народ іде хмарою! — весело говорить добре збудований солдат, що обливається потом від палячих промінів сонця.
Народ прибуває. При вході до Музею зібралася величезна юрба й ніяк не може дістатися до середини. Величезний вестібюль Музею гуде. Гомін відбивається відгомоном десь нагорі від тисячі голосів, від тупоту тисяч ніг військових людей, що входять і виходять. Під стінами за столами писарі безпереривно пишуть сині членські карти й дають пояснення… А нагорі засідав Військовий Ґенеральний Комітет, куди приходять за розв’язкою ріжних орґанізаційних справ.
* * *
О 5-ій год. Народній Дім переповнений. Величезна густа юрба лишається на вулиці. Не всі делеґати з синіми картами попадають сюди, а тим, хто хотів би бути присутним яко публіка, відмовляють:
— Добродію! Нема ні одного місця. Ось повірте-ж.
І, дійсно, нема ні одного місця. Театр з низу до гори залитий народом—салдати, офіцерство, матроси. Одна суцільна маса, густо збита. Коли зі сцени глянеш на галерею й инші верхні місця, бачиш чорніючу купу народу. Коли глянеш у партер — одне солдатське людське обличчя. На сцені презідія. Голова Винниченко. Він досвідний, умілий голова, — спокійно й уміло проводить сим, незвичайним з огляду на скількість народу вічем. Послух голові, дісціпліна — взірцеві. Але й тут настрій напружений. Ухвалюють, що буде віче, а з’їзд відкриється в понеділок рано в городськім театрі.
— А дадуть театр? — питає хтось.
Його сусід усміхнувся й не відповів нічого.
На сцені один з перших ораторів віча — людина в салдатській формі. Оратор починає говорити, але не знає добре української мови. Чуються бурхливі протести. Від бесідника домагаються пояснень: хто він? Він пояснює: він почтово-телеґрафічний урядник, родом з катеринославської ґубернії; просить вибачення, що умови життя були такі, що він забув свою рідну мову. У відповідь несуться палкі оклики. Віче ухвалює: Хай говорить, як може, як уміє!…
Про що говорили на вічу? Про автономію.
— А чи буде з’їзд? — запитує бесідник. У відповідь — бурхливі оплески.
— Ось і відповідь! — закінчує бесідник.
— Керенський не міг заборонити з’їзду!
— Попросіть Керенського, — хай він сам прийде сюди, хай почує від нас, чого нам треба!…
— Ми вільний народ! І ні Керенському, ні Тимчасовому Правительству, себто російському народові й нікому иньшому не вдасться спинити вільний народ!…
— Як народ захоче, так і уладить своє життя!…
Один з делеґатів докладно оповідає, як трудно, було йому дістатися до Київа на з’їзд: усюди робили перепони, на кождій станції пропонували вернутися назад.
— Лекше було мені в Карпатах наступати, — говорить офіцер, — ніж приїхати зі Пскову до Київа.
А коли одну ґрупу спинили в однім місці й бесідник спитав їх, чи їдуть вони дальше, отримав відповідь:
— Часу не гаємо, їдемо в Київ!
— Отже з’їзд повинен відбутися. Се не буде дезорґанізацією. Дезорґанізація буде тоді, коли з’їзд не відбудеться!…
— Розв’яжім українську справу тепер; вони запихають її то сюди то туди в ріжні кутки. Коли не розв’яжемо, — скажуть, що боїмося!…
* * *
Сильно гудів з дзвіниці Софійського собору дзвін „Рафаїл” і сквапливо сипав звінкі дрібні звуки збір малих дзвонів. Уся площа, яка вже потонула в присмерках вечера, уявляла незвичайний вигляд. Десятки тисяч народу заповнили її — від Софійського собору до Михайлівського монастиря. У самого пам’ятника Хмельницького відслужено молебень. Український полк гетьмана Богдана, як один чоловік, упав на коліна. Стала навколюшки й публіка. У сумраці блискала щетина сталевих баґнетів над головами вояків, що стали навколюшки…
А потім почулися пристрасні промови.
— Брати — Українці! Ви вже присягли раз… Присягнемо-ж ще, що без автономії нашої Неньки-України не вернемося до своїх частей!…
— Прясягайте-ж!
— Присягаємо! — й повтіря затряслося від однодушного оклику, що вирвався із грудей…