Галицькі національ-демократи, загубивши Галичину, палаючи ненавистю до польської шляхти й не бачучи змоги своїми силами перемогти цю нахабну злодійку, підпоможену Антантою, почали орієнтуватись на схід, там шукаючи собі піддержки.
В цей час там було дві сили: большевики й Денікін. Денікін був далеко, його підтримувала та сама Антанта, зносин з ним у Парижі пани Панейки ще не встигли нав’язати, отже лишались самі большевики. І галичане почали робити заходи до порозуміння з цією силою. Доходило вже навіть до фактичної допомоги з боку совітських військ зброєю й амуніцією. Могло би дійти й до дальших, важніщих порозумінь і не знати, як би від того повернулась уся сітуація на Вкраїні.
Але тут нагодився наляканий вимогами большевиків "ліквідувати" його С. Петлюра з своїми міністрами, які теж мали підлягти тій "ліквідації", "розплакався" й одвернув ту орієнтацію.
Тоді галичане, ще більш переконавшись на кам’янецькій теріторії в неможливости власними силами добитись перемоги над своїм ворогом, — поляками, — почали орієнтуватись на Денікіна. І для них це була єдина й цілком зрозуміла орієнтація. Одкинувши большевиків, вони не мали инчого спільника, як Денікіна. Денікін же, виступаючи в ролі "собирателя земли русской", по старій, ще царській традіції вважав Галичину "исконнімъ русскимъ краемъ". Отже, він з охотою прибрав би й цей край у лоно "єдіної-нєдєлімої". А коли б галичане показали себе прихильниками й вірними друзями Росії, їм можна було б дати якусь безпечну для "єдіной" автономійку.
Голова Галицького Уряду, Державного Секретаріату на засіданню 26 листопаду цілком отверто сказав: "Галицький Уряд з самого початку жадав переговорів з Денікіним".
Натурально, ці жадання ховалися від кам’янецького Уряду, якому ся орієнтація так само загрожувала "ліквідацією", як і большевицька. Але в тому й була траґедія цих двох нещасних урядів, що всяка орієнтація, яку б вони ні запропонували один одному, була "ліквідаційна" для одного, або другого, або й для обох разом. А ще траґічніще було те, що всяка орієнтація, яку б ні приймав той чи другий уряд, була "ліквідаційна", загубна для української державности. Була тілька одна орієнтація, яка, будучи "ліквідаційною" для цих урядів, могла бути корисною для народньої української державности — це орієнтація на Совітську Росію й Радянську Україну.
Але ні той, ні другий уряд не могли й не хотіли того признати. Вони не в силі були зрозуміти того, що вся українська державність вийшла з революції, революцією трималась і цілком од революції залежала в свойому дальшому істнуванню й розвиткові. Вони не розуміли того, що іменно ота Совітська Росія була найкращим забезпеченням можливости істнування української державности й не помічали того, що, борячись з Совітською Росією в спільці з Антантою, Денікіним, знесилюючи Совітську Росію, вони тим самим підрізували гиляку, на якій самі сиділи, що вони самі собі плели петлю, якою їх неодмінно, неминуче задушив би Денікін і та сама Антанта. Та не тільки їх, ці уряди, — це найменьча біда для українського народу, — а саму українську державність, саме оте забезпечення вільного розвитку національної душі нашого народу.
Цупко, з сліпою, чисто зоолоґічною жадностю тримаючись за владу, ці люди фатально, ніби за кару собі, самі себе тягли в загибель отими орієнтаціями. І з якою разом з тим моторошною самопевностю, хвастовитостю ці люди вихилялись і ставали в пози "єдиних спасителів України", "непохитних борців і героїв" на самому краєчку безодні, в яку самі себе отими орієнтаціями й вихиляннями штовхали.
Кам’янецький уряд почував, що галицький уряд не може бути вірним спільником його. Для галичан насамперед була Галичина, нафта, а потім усе инче. Вони могли дати свої сили на боротьбу за всю Україну тільки з тою певностю, що, здобувши велику Україну, неодмінно підуть зміцненими силами на здобування меньчої, Галичини.
А кам’янецький уряд як раз отої певности й не давав галичанам. Вся його політика підривала, убивала надію галичан на визволення свого краю. Бо кам’янецькі "діпломати", дістаючи весь час тільки недосяжний клапоть сіна від самої Антанти, не бачучи ні звідки реальної допомоги, хотіли здобути ту допомогу від… аґентів Антанти, від тої самої Польщи, яка вкрала, яка грабіжницьким способом видерла в української нації Галичину.
Кам’янецькі політики хотіли спекульнути як раз на тому самому Денікінові, на якого покладали свої надії галицькі політики. Вони хотіли налякати Польщу тим, чого так дуже хотіли галичане, се-б-то, що Денікін піде походом на Галичину й одніме її в поляків. Отже, казали вони польській шляхті, Денікін є ворог не тільки України, але й Польщи. А через те поляки повинні підтримати кам’янецький уряд, дати йому допомогу й взагалі всіма способами обстоювати самостійність української держави, бо це буде й для Польщи забезпеченням від замахів велитенської "єдіної-нєдєлімої", яка ще до того може ввійти в союз з Німеччиною. Кам’янецьким хитрунам, розуміється, було відомо, що все діло в Галичині. Не було б Галичини, полякам не було б чого так боятися Денікіна. Отже, насамперед, їм треба було сказати Польщі, як же вони самі дивляться на це питання. Адже поляки не такі дурні, щоб давати допомогу тому, в кого вони вкрали цілий край.