Центральна Рада покладає надію, що народи не-українські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашім краю й у цей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть, до праці коло орґанізації автономії України.
І коли ми зробимо цю підготовчу орґанізаційну роботу, ми скличемо представників від усіх народів землі української й виробимо закони для неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовимо, Всеросійське Учредительне Зібрання має затвердити своїм законом.
Народе Український! Перед твоїм вибраним орґаном — Українською Центральною Радою стоїть велика й висока стіна, яку їй треба повалити, щоб вивести народ свій на вільний шлях.
Треба сил для того. Треба дужих, сміливих рук. Треба великої народньої праці. А для успіху тої праці насамперед потрібні великі кошти (гроші). До цього часу український народ усі кошти свої оддавав у Всеросійську Центральну Казну, а сам не мав, та не має й тепер від неї того, що повинен би мати за це.
І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім орґанізованим громадянам сел і городів, усім українським громадським управам і установам 31-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу й точно, негайно й реґулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради.
Народе Український! У твоїх руках доля твоя. В цей трудний час всесвітнього безладдя й розпаду докажи своєю одностайністю й державним розумом, що ти, народ робітників, народ хліборобів, можеш гордо й достойно стати поруч з кожним орґанізованим, державним народом, як рівний з рівним.
Ухвалено: Київ. Року 1917, місяця червня (іюня) числа 10.”
Те чуття, яке обхопило ввесь З’їзд, було найкращим доказом, що це було іменно те слово, якого ждалося й яке висловлювало всю душу піднесеної нації. Грім радости, захвату й ентузіазму дійшов до екстазу, до чуття побожности, до бажання молитися своїй радости, свойому екстазові. Весь театр з делеґатами, з публікою, з кореспондентами ґазет став на коліна й нечуваним, могутнім, потрясаючим душу хором заспівав великий „Заповіт”:
Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кроввю
волю окропіте.
Засмажені, загартовані в боях, у крови, в стражданнях обличчя кривились від солодкого болю надзвичайних переживань, від високої, ніколи не знаної радости. Деякі голосно ридали, припавши головами до спинок фотелів; многі кулаками, рукавами „гімнастьорок” витирали сльози; деякі суворо сціплювали зуби, щоб не закричати в екстазі.
3. Перший Уряд відродженої державности — Ґенеральний Секретаріат.
А в слідуючих днях, як виплив з Універсалу, як лоґічне переведення його в життя було зосновано Ґенеральний Секретаріат Української Центральної Ради, інстітут, який мав реалізувати виставлені в Універсалі тезіси.
Це не було Міністерство в звичайному розумінню. Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомої орґанізованої демократії. Це був Уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили. Це був ідеальний Уряд, прообраз тих Урядів, які колись матиме людськість, коли позбавиться від усіх засобів насильства й грубого, злочинного примусу. Основою його була добра воля, довірря й спільна мета тих, хто визнавав його.
Ґенеральннй Секретаріат у тому періоді свого істнування не мав ніякої влади, яку має звачайне Правительство. До його розпорядження не було ні одного салдата. Але сотні тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви по одному його слову.
Ґенеральний Секретаріат не міг ні наставити ні скинути ні одного урядовця, не міг ні одній адміністративній інстітуції дати разпорядження чи наказу. Але ті українці, які були в інстітуціях і на посадах урядовців накази Ґенерального Секретаріату ставили вище за накази Уряду.
Ґенеральний Секретаріат не мав ніяких грошей, не накладав ніяких податків, не мав ніяких засобів і орґанів для збірання грошей з населення для своїх потреб. Але й невеличкі гроші (кільки десятків тисяч рублів), які Центральна Рада мала в Національному Фонді, були знесені без примусу, без усяких орґанів збірання, без обману, без насильства й експлуатації.
Це був, здається, перший і єдиний у всій історії людськости Уряд, який повстав без насильства, без примусу, без усяких орґанів і засобів урядування, але який був справжнім Правительством з великою моральною силою, з неписаними, необставленими тюрмою, нагайом і жандармом законами.
4. Україна присягається на вірність своїй вищій владі.
Центральна Рада того часу, та Рада, яка, на думку Російського Уряду, не могла бути представницею української нації, та Рада, дійсно, була вищим законодавчим орґаном усієї свідомої української демократії. Вона не мала ніяких засобів примусити маси народні признати її своїм верховним орґаном. А тим часом, коли вона оповістила свій Універсал, вибух ентузіазму прокотився могутньою, всезмітаючою хвилею по Україні. Все, що було хоч трохи національно свідомого на українській землі, все від старого до малого в екстазі підвело руки до гори й присяглось на вірність своїй вищій інстітуції. Вся свідома й напівсвідома Україна за тих днів, як військовий З’їзд, стала на коліна й молитовно, в захваті визволення, в запалі смілости, в високій, піднесеній готовности до боротьби, до творчости заспівала „Ще не вмерла Україна, і слава, і воля”.
Ґазети не мали місця для вміщення всіх телеґрам, які посилалися Центральній Раді з усіх кінців України. Земства, думи, товариства, сільські сходи, військові части, мітінґи.
„Вітаючи Універсал Укр. Ц. Ради й визнаючи його справжнім висловом домагань укр. демократії признаємо Центральну Раду за своє Тимчасове Правительство й заявляємо, що будемо всіма силами боротися й боронити волю українського народу”.
(Українці в Головнім Штабі).
„Признаємо Військовий Ґенеральний Комітет найвищою нашою законною владою й завсігди та скрізь будемо виконувати його розпорядження. Признаємо Укр. Ц. Раду найвищою установою на Україні” (з телеґрами Вінницького ґарнізону).
„Полтавські ґубернські земські збори на своїм засіданню 5 липня (н. ст.), обміркувавши Універсал Ц. Ради, постановили:
1. У. Ц. Рада се—правосильний орґан усього українського народу; 2. ґубернські земські збори висловлюють повну готовність піддержувати У. Ц. Раду в заведенню основ автономії України. 3. Всі постанови російського Тимчасового Правительства, які торкаються України, виконуватиме земство тоді, коли вони будуть видані по згоді з У. Ц. Радою. 4. Ґубернське земство підлягає всім постановам У. Ц. Ради й асіґнує на її потреби 200.000 карб.”
„Збори робітників українців пічного й штампажного заводів у Катеринославі 7 липня (н. ст.), вітають Ц. Раду, яко єдиного виразника інтересів Українського народу й визнають, що Універсал Ц. Ради се акт величезного значіння в історії українського руху й висловлюють У. Ц. Раді своє повне довірря, заявляючи готовність підтримувати її доти, поки вона буде боронити інтересів українського народу в демократичнім напрямі”.
„Волосний сход у Пузирках Бердичівського повіту на Київщині, висловивши радість з приводу оповіщення Універсалу, постановив оподаткувати всі землі по 10 копійок від десятини на користь рідної справи”.
Можна б цілий том скласти з одних привітальних телеґрам і постанов.
Будинок Педаґоґічного Музею за тих днів зранку до пізнього вечора був переповнений делеґатами від війська, робітників, селян, орґанізацій. Одні приїжжали за вказівками, розпорядженнями, наказами, другі привезли гроші на Національний Фонд, асіґновані Ц. Раді, треті з жалями на непорядки, четверті просто з висловом своєї радости й готовности „боротись усіма силами”.
От у вестібюлі Музею проштовхується крізь густий натовп старенька-старенька бабуся. Вона приїхала з далеких, глухих хуторів до своєї Центральної Ради й привезла їй у торбинці срібних рублів, знесених з усіх хуторів, довго хованих од царських чиновників.
От ґрупа поважних, у празникових свитках дядьків. Вони обклали всі землі податком і привезли його Ц. Раді. За пазухою у найстаршого постанова сходу з казенною печаткою й підписами властей.
А там делеґати з фронту привезли всі свої медалі й хрести у Фонд Ц. Ради.
А обличчя всім святочні, повні внутрішнього піднесення, гідности, свідомости великого, їхнього діла.
Так було за тих великих історичних днів.
1. Надаремне вопіющий чорний голос.
Російський Тимчасовий Уряд і все руське громадянство були ошелешені оголошенням Універсалу. Такого іменно кроку вони ніяк не сподівались. Ну, будуть заворушення; ну, будуть протести; ну, хай навіть десь учинять якийсь бунт. З цим Російський Уряд міг справитись.
Але щоб іменно так українці вирішили справу, це було цілком несподівано.
Буржуазна й реакційна преса забила на ґвалт, закричала, що Універсал, це — зрада, це — поміч німцям, прорив фронту, це — сепаратизм. І домагалась від Уряду рішучих, немилосерних заходів проти Центральної Ради.
Але Уряд на цей раз уже не пішов так легко за вказівками реакції.
Адже й він, так само, як і Ц. Рада, одержував усі ті постанови й телеґрами, які виносились на Україні з приводу Універсалу. Адже він мав свої очі й вуха на Вкраїні й міг бачити та чути, як поставився народ до Універсалу.
І цілком справедливо й розумно писала инча частина (правда, дуже невеличка) руської преси, говорячи: дайте спокій, панове, де, в чому ви бачите сепаратизм, зраду, „ніж у спину революції” й тому подібні вигадки? Українці звертались до нас не раз; вони домагались своїх прав у порозумінню з нами; ми їх зневажливо відпихали; тепер вони самі беруть ті свої права; й більше нічого. Отже, треба не ґвалтувати, не затівати різні, а постаратись мирно й справедливо виправити свої помилки. І той факт, що Уряд не посмів уже піти так сліпо, як раніше, за голосом чорної сотні, — це вже було першою перемогою українства.
2. І їхня величність також, хоча…
Їхня величність, петроградська демократія також схаменулась. Сила українства примусила й її поставитись уважніше до сеї, не такої вже легкої, як здавалось, справи. Хоча… натура руського демократа-інтеліґента „мозговика” й тут не позбавилась своєї подвоєности, нецільности, неконсеквентности.
З одного боку—прінціп самоозначення націй; хороший собі, чесний, гуманний прінціп, цілком відповідаючий „чистому розумові” руського „мозговика”. Крім того— прінціп цей так виразно вже здійснюється; так голосно, повно й безсумнівно „означає” себе народ; такі комплікації можуть вийти, коли далі опинатись цьому самоозначенню. Отже, ясно, що треба цілком погодитись з цим явищем, признати його й вітати прінціп самоозначення. Так говорить і „чистий”, і “практичний” розум інтеліґента.
А буденна, емоціональна істота знов опинається, викручується, шукає бічних виходів, корчиться, не хоче признавати фактів.
А в результаті така неконсеквентна, поплутана, смішна резолюція „мозговиків” руських есерів, провідників ради російських селянських депутатів:
1.
Сторінка: 1<< | < | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | > | >>103
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑