Про УКРЛІТ.ORG

Відродження Нації

C. 127
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

Скільки ж то повинно було бути тих "поодиноких випадків", щоб Правительство було "примушене" завести такий терор!

"Так само несправедливі обвинувачування Правительства в службі інтересам великих земельних власників і в повнім забуттю насущних потреб селянства. Правительство не спиниться ні перед якими жертвами, щоб створити на Україні здорове, забезпечене землею селянство, котре було-б здатне в найвищій мірі побільшити продукцію".

І таки воно й не спинялось ні перед розгромом цілих сел, ні перед крівавими експедіціями, ні перед закопуванням селян живцем у землю.

"Так само справедливі домагання робітників, не звернені на те, щоб підірвати рідний промисл, усе стрінуть підтримку й поміч " Правительства, а професійні союзи, наскільки вони займаються обороною професійних інтересів, користаються з боку Правительства повним признанням".

Просто таки не Уряд, а чистий народолюбець.

А опереточний Гетьман навіть таке "колінце" устругнув у розмові з кореспондентом "Веrliner Таgеblatt"-у: "Здається, — сказав він — що мене в Германії вважають за реакціонера й упевненого прихильника федерації з Великоросією. І те й друге — невірне. Я смію запевнити, що моя програма й демократичні вимагання сеї програми йдуть навіть далі, ніж у панів Шейдеманів та Давидів".

Словом, трохи-трохи не большевик. А що вже самостійник, що завзятий демократ, то тільки пошукати такого треба.

Чим же це все поясняється?

5. Річ не в лизоблюдах і прохвостах.

Розуміється, річ тут не в слинявому руському ґенералові Скоропадському, не в старому бюрократичному льокаєві Лизогубові, не в инчих нанятих лизоблюдах, навіть не в "Протофісах" і всіх тих инчих прохвостах, що смоктали й гризли Україну. Річ у німецькому імперіалізмі, в його ґенералах на Україні. Німецькому імперіалізмові в цілях війни незручно було виявити себе як перед Европою, так і перед своїм народом яко насильника над молодою державою, як оборонця реакції, як простого грабіжника. Йому треба було мати якісь виправдуючі документи. От він і давав розпорядження своїм апаратам на Україні — гетьману, міністрам — робити відповідні заяви, маніфести, накази, інтервью й т. п. Ці заяви й маніфести друкувались у закордонних ґазетах, цітувались у німецькому Райхстаґу й ними доводилось, що український народ під охороною німецьких друзів благоденствує: має свою самостійну державу, має свою національну культуру, мову, має лад і порядок, має всі демократичні свободи й такого "лівого" гетьмана, який навіть Шейдеманам не уступить.

Німецький імперіалізм під той час ще не мав виразної орієнтації на "єдіную, нєдєлімую". В Росії панувала совітська влада, там заводився страшний і огидний усякому імперіалізмові соціалістичний лад, отже не могло бути ніякої мови про негайне утворення єдиної Росії. Крім того було би зовсім уже непристойно через місяць-два по заключенню такого чудесного хлібного миру з "самостійною, незалежною, суверенною" державою, так урочисто визнаною самим німецьким імперіалізмом, узяти й розтоптати ту суверенність, як непотрібний уже недокурок.

І, нарешті, як-ні-як за рік революції українська національна свідомість, не зважаючи

на наші шкодливі для неї помилки, росла в широких масах. Німецьким ґенералам не було такої нагальної потреби зразу брутально взяти й знищити національні здобутки. Це був би цілком безглуздий, непотрібний і шкодливий для їхніх інтересів учинок.

І от це все було причиною таких патріотичних і демократичних заяв і декларацій німецько-гетьмансько-буржуазної влади.

РОЗДІЛ ІІІ.
НАЦІОНАЛЬНА КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ

1. Скакання руської буржуазії по українськи.

Але ці офіціальні заяви ані трішки не заважали, як показано вище, ні соціальній, ні політичній реакції в найотвертіщих, ціничніщих і жорстокіщих формах.

Так само не заважали вони й національній контрреволюції. Але з тою тільки ріжницею, що нищення національних здобутків революції робилось помалу, не раптово, по певному, мудро наміченому планові.

Як сказано, вся фактична влада належала німцям. Отже від німецьких ґенералів залежала й національна справа на Україні. Руська буржуазія, розуміється, не могла помиритися з істнуванням української держави, з національними її формами. Та це таки, дійсно, був якийсь абсурд: увесь устрій держави — буржуазний; усі урядові й державні апарати передано буржуазії; сама буржуазія вся — руська; а держава через щось називається українською, мова в Уряді й у всіх буржуазно-урядових інстітуціях повинна бути українська. З усього кабінета міністрів один чи два міністри знали українську мову, останні ж чули її тільки в малоросійських спектаклях. Сама "верховна влада", емблема, так сказати, національно-українського характеру держави, гетьман, теж по українськи говорити не вмів. Все оточення його, "двір", складалось з руської "забубенної" офіцерні, яка істинно-руськими словами лаяла й висміювала й українську державу, й українську мову, й усе українське.

По міністерствах вищі керуючі посади було, цілком натурально, засажено людьми відповідними до нового ладу. А цими людьми були старі руські бюрократи, які здебільшого ніколи зовсім не чули української мови, бо тільки тепер опинились на Вкраїні. І вони раптом повинні були писати, говорити й робити доклади своїм міністрам, які теж не вміли по українськи, на чужій і здавна непризнаній ними мові.

 
 
вгору