Оце, Ольго, пишу тобі з самої тюрми. Найшовсь добрий чоловік, що згодився кинути в ящик, минаючи тюремне начальство. Попав-таки на старість. Сидів-сидів у хуторі, двадцять літ не показував на світ носа, раз вирвався, та й то, дякувати землячкам, посадили-таки. Ти не лякайся дуже, начальство наше не дурне ж таки, побачить же воно справді, що з мене соціаліст, як з клоччя батіг. А все-таки продай тих кабанців, що торгував кабанник Ремесло, та їдь до мене, може, скоріше виручиш. Та, гляди, не продай чорного кнурця, що по ліву в сажу, бо то на розплід. Як приїдеш у Полтаву, то йди просто до губернатора і виясни йому все, як я тобі пишу далі. Тільки попереду зайди до секретаря та ткни йому щось в руку, — щоб його за печінки вже ткнуло, — може, з того щось і вийде.
Все вийшло з-за того божевільного Недоторканого. Знаєш його? Той самий, що був у нас торік на Великдень і мало не побився з справником за те, що цей назвав українську мову «великорусским наречием». Пам'ятаєш? Такий високий, здоровенний чолов'яга з довгими козацькими вусами. Раз у раз ходить в вишиваній сорочці з стьожкою. Та, мабуть, пам'ятаєш. Так оцей гевал і посадив мене.
Я вже мав виїжджати додому та на гріх і подумав собі: «Ану, дай зайду до своїх, до українців. Тепер воля, то воно й не так небезпечно уже заявитись справжнім українцем. Як не як, а любові до рідного з серця не викинеш».
Та й заходжу до української книгарні. Каюсь, розпустив я трохи язика там з ними: досталось-таки правитель-ству за причіпки до нашого рідного слова. Ну, якось воно так вийшло, що Недоторканому теж по тій дорозі треба їхать, що й мені. Ми й умовились увечері зійтись і разом їхати до поїзда.
Тільки це вже перший і останній раз я їздю з щирими українцями. Дав уже зарок собі: як побачу де якого щирого українця, десятою вулицею обминатиму. Буде з мене цього сорому та горя, що тепер маю. Мені б уже з тої хвилини, як він до мене в номері причепився, треба було б одкараскатись від його. Плюнуть і не їхати з ним. Але ж якби ж то знаття! А то думаєш собі:
«Свій чоловік, українець. Треба піддержувати національну справу. Годі сидіти по хуторах.» От тепер за це й попосидь у тюрмі. Треба було, як розсердився він у мене в номері і хотів іти, не вдержувати, а я, наче чорт розум одібрав, почав ще умовляти його. А розсердився він, бач, того, що я одяг комірчики з галстуком, а не вишивану сорочку з стьожкою. (Найшов дурного, щоб всяке бачило, що я українець). Насилу виправдався тим, що сказав, ніби забув узяти з собою сорочку. А то вже і «ренегат», і «кацап», і «зневага національної культури». На смерть образився.
Ну, все-таки поїхали разом, їдемо, балакаємо про українські газети, і, не криюсь, приємно-таки було держати в кишені українську газету і не прислухатись, чи не біжать за тобою арештувати. Воно, що й казати, усе приємно, коли воно дозволено, коли написано скромно, не задиркувато і по-українському-таки. Воно й про Недоторканого не можна сказати, щоб він соціалістом був. Гріх це сказать про його, тільки вже надміру любить Україну. А нам, українцям, воно якраз і не до лиця. Нам більше треба політикою брать: там промовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих. Од того голова чи ноги не одпадуть, гляди, й пощастить у чомусь. А що вже про Недоторканого, то й казати нема чого, що не такий він чоловік, щоб у політиці розбиратись. От хоч би тобі таке. їдемо ми звощиком повз пам'ятник батькові нашому Богдану Хмельницькому. Балакаємо собі. Коли це Недоторканий торк звощи-ка у спину.
— Звощику!. А, звощику! Той обертається.
— Ась? — каже.
Ну, що тут такого? Спитав чоловік по-своєму. Ні, Недоторканому це не подобається.
— Не «ась», а «що», — поправляє того. Звісно, звощик не розуміє:
— Чего изволите?
— Не «ась», кажу, «що» треба казать! Розумієш? Хто це на коні?
— Это? — показує звощик пужалном на Богдана.
— Еге ж.
— А ато какой-то хахлацкий генерал.
— Чого ж хахлацький?
— Вели б наш, так он прямо сидел бы, а зтот, ишь, как набок свалился. Пустяшной генерал.
Аж підстрибнув Недоторканий од цих слів. Як шарпне того нещасного звощика за пояс та як закричить:
— Що?? «Пустяшной»?! Ах ти ж, кацапська твоя морда! Та ти не знаєш, що всі ваші кацапські генерали й у підметки йому не годяться. Га? Це гетьман України! Чуєш ти?!
Звощик попався сердитий. Не подобалось йому це.
— Ты, — каже, — барин, потише, не лайся. Я ведь то-же могу словечко сказать. Я хоть й кацап, да одной леригии с государем!
Тут би замовкнуть, так ні, Недоторканого це ще більш підзадорило, і він випалив таке, що до лиця тільки якому-небудь соціалістові. Мені аж у серці йок-нуло, а звощик так і жахнувся.
— Так вон ка-ак? — каже. — Это, значит, на государя такие слова. Ну, так погоди же. Н-но!
— Куди ж ти завертаєш? — гука Недоторканий.
— А вот увидишь! Н-но! Вот в участке мы разузнаем, верно ль то, что тысказал. Мы таких уже возили.
«От туди, — думаю, — к бісу! Зачепив собі мороку. Ще в тюрму попадеш через його». Так наче моє серце вже тоді чуло, що так буде.
— Ну, оставь, извозчик, — миролюбиво кажу я, — по-езжай на вокзал. Довольно.
— Не-ет. Я атого не могу. Не-ет. Уж мы это в участке рассудим. Н-но!
Що ти його будеш робити? Ще справді завезе. Бачу, Недоторканий почина йорзати на сидінні.
— Та це ти справді, земляк, в участок їдеш? — питає, нарешті.
— А ты думал в лесторан тебя за такия слова? Н-но! Що ти йому казатимеш? Везе-таки в участок! Недоторканий почина сопти. Далі зразу чогось заспокоївся, посміхнувся до мене та й каже до звощика:
— Ну-ну, їдь, їдь. Чого ж?. Побачимо тільки, що тобі скажуть в участку за т в о ї слова про царя. їдь, їдь.
Звощик нічого, мовчить.
— Побачимо, побачимо, як тебе погладять по голівці за те, що ти свою мужицьку морду з царем зрівнюєш.
— Разве я равнял? — раптом озирається звощик. — Я, значит, к примеру только. А ты вон что!.
— Ні, голубе. Ти сам сказав, ось і мій товариш чув, він свидєтєльом буде. А за це знаєш що роблять?
Звощик нічого не одповідає, одвертається і мовчки їде далі. Потім помалу поверта коня і їде назад.
— Куди ж ти? — з іронією пита Недоторканий (не вдержався-таки).
— Время не хочется терять.
— А! «Время». Ото-то ж бо й є. Кацапня проклята!
— Та годі вже, пане Данило, — просю вже я — Хай йому біс. Мовчіть уже.
— Ні! — каже. — Не треба їм потурати. Ач! Тюря чортова! Забралась в чужу солому та й шелестить ще!. «Пустяшний»! А ваші Куропаткіни, Рождественські, Стеселі хороші? Один тільки й був порядний Кондра-тенко — та й то не кацап, а українець. Цього вони не знають! Кацапури!
Отакий чоловік!. А на вокзалі знов. Пішов він білети купувати. Жду я його. Жду, жду, — немає. Що таке? Ану, дай піду пошукаю. Іду до каси, дивлюсь: народу, народу там. А коло каси стоїть жандарм, а проти його Недоторканий і щось сердито кричить. Прислухаюсь я.
— Він не має права! — чую, говорить Недоторканий. — По маніфесту усі мови рівноправні. Він повинен розуміти мене. Скажіть на милість, шишка яка:
касир нещасний!
Жандарм перебиває його.
— Та плювать мені! — гука Недоторканий. — Хай позиває! Він на Україні, а не в Кацапії, мусить і балакати по-українському!
От я жалів потім, що тут його не арештували! На моє нещастя, якось обійшлось благополучно. Чи жандарм дурний був, чи хто його зна. Взяли ми багажного і пішли в вагон. А вже вдарив перший дзвінок. Багажний пхав-пхав на полицю наші чемодани, але там вони не поміщались, він і поставив одного під лаву. Недоторканий це побачив.
— А хіба на полиці не можна? — каже до того.
— Что-с? Полицию? — не зрозумів той.
— Ничего, ничего, — поспішно вмішуюсь я і починаю шукати в гаманці злота.
— Ти — українець? — тим часом похмуро звертається Недоторканий до багажного.
— Как изволили сказать? — ввічливо нахиляється цей.
— Хохол ти чи кацап?
— Я-с? Хахол! Самый настоящий хахол! Чернигов-ской губернии.
— А по-своєму й говорити не вмієш?
«Ну, от! — думаю. — Ще з цим зчепиться! Ну, й пеня!» А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривеника дать мало, двадцять копійок багато.
— Давненько из деревни, барин. Запомнил по-мужиц-кому, — делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки.
Недоторканий ще більше похмурюється:
— Та не «по-мужицькому», а «по-українському»! Мужики всякі бувають. Є мужик француз, є німець, є поляк. О! Є і пани такі ж самі.
— Да! — зітхає багажний. — Всякие, значит, народм. Б'є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги
на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як
навмисне, нема. Плюнув я.
— Чи нема, — кажу, — хоч у вас злота, Даниле Івановичу?
— Злота? Добре. А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають. От касир цей. Сволоч! Ще арештувать хотів. Бач, бюрократ кацапський!. Злота, кажете?
— Злота, злота.
— А наш брат галушка мовчить. Та чухається. А ка-цапня хазяйнує собі. Культуру свою.
— Барин! Мне некогда. Идтить нада, второй зво-нок, — несміло перебива його багажний. Недоторканий грізно дивиться на його.
— А ти по-своєму сказати мені не вмієш?
— Я, барин, человек занятой. Позвольте за труд. Мне некогда политикой заниматься.
— Ні, стій! Я тебе не про політику.
— Данило Івановичу, — умішуюсь я, — бог з ним, пошукайте злота.
— Ні-і! Підождіть. Треба вчить. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати?
Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас.
«Ах, ти ж боже мій! — думаю. — Знов скандал буде».
— Данило Івановичу! — благаю вже. — Та пустіть чоловіка.
— Ні, підождіть. Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, що матір свою забуває? Га?
Б'є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице і рішуче говорить:
— Позвольте, барин, за труд, а то я жандарма буду звать. Что это такое в самом деле.
Зачувши «жандарма», я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він вмент зник«-є.
Недоторканий хитає чогось головою і кладе гаманець у кишеню. Рушаємо. Я зручніше вмощуюсь, з полегкістю зітхаю і починаю дрімати. Славно так задрімав був, коли це чую — чийсь знайомий голос вигукує:
— Україна спасла Росію!
Я розплющую очі і озираюсь. І уяви собі: коло нас цілий мітинг. Десь набрались селяни, студенти, робітники, якісь панки, жиди — словом, чисте народне зібрання. А посеред усіх ораторствує Недоторканий. Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: «Революція, резолюція, конституція, інтелігенція!» Чи то ж чувано було коли вперед, щоб у вагонах робилось отаке. Вперед, бувало, їде собі чоловік спокійно, тихо, побалака з сусідом про врожай або про бурську війну, і кров йому спокійна, печінка не болить, і на душі спокійно. А тепер тільки й чуєш:
«Убито стільки-то», «Поранено стільки-то». Або: «Конфіскувать землю без викупу!» — «Ні, з викупом!» І товчуть собі, а нема того, щоб подумать, що, може, кому од таких слів — чи з викупом, чи без викупу — серце рветься надвоє. А дядьки наші? І собі туди ж, набрались розуму, мурляки! «Треба, — каже, — по закону робить: як усім, так і панам, не з торбами ж ходити їм. Дать і їм стільки землі, як і всякому, хай обробля». Як це тобі подобається? Ой жінко! Казав я: «Продаваймо землю, поки не пізно». Ні, «пождемо ще трохи». Ну, да, здається, дождемось ми. Послухала б ти, що у нас тут, у вагоні, говорилося.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑