— Де вони? Де? - гострим, скляним, божевільним поглядом шукали дідові очі.- Давай їх сюди!! Це? - зупинився він на стражникові, простягнувши жовті кістляві руки, став насуватись на нього.
— Одійди, діду!. - стурбовано промовив, одсовуючись назад, стражник.
— Це вони? - рівно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дід, і пальці його скручувались і тяглись до стражника.
— Діду! - крикнув стражник: - Одійди, кажу!
— Це вони?! - скрикнув дід і скажено, дико стрибнув на стражника, впився йому в шию руками і, хитаючи головою, захрипів.
Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання це запалювало людям очі диким, лютим гнівом.
— Ага!. Так його!. Дай йому щастя того!. Над гуртом збитих докупи людей стояв крик і рев. А по вулиці тікали інші два стражники, топчучи кіньми дітей,
клунки. І навздогін їм нісся крик.
З неба ж, широковеличного, ясного та чистого, радісно дивилось на них сонце і сміялось.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑