СОФIЯ. I ви, iменно ви пропонуєте менi це зробить?
ПАНАС. А ви ж пропонували своїй матерi повзати перед ним навколюшках? Ви вважали це можливим? Невже ви думаєте, що вашiй матерi було це так само легко, як вам кокетувать з ним?
СОФIЯ. Добре. Я це зроблю. Дякую за пораду. Чуєте: я це зроблю.
ПАНАС. I можливо, навiть не без приемности зробите. Ко всеобщему удовольствию.
СОФIЯ. Можливо.
ПАНАС. Та не тiльки можливо, а напевно. Та признайтесь, що ви й самi вже про це трошки думали.
СОФIЯ. Ну, розумiється, думала. Тiльки сумнiвалась, чи згодиться вiн. Менi здавалось це трошки негарним, але ви роз’яснили, i я сама бачу, що в цьому нiчого негарного нема.
ПАНАС. Так, нема: буржуазнi забобони. А потiм можна буде разом i соцiялiзм заводить на Українi.
СОФIЯ. Звичайно. Революцiя повiнчає, гарно й орiгiнально. А життя батька i брата — це непоганий подарунок молодого. Як ви гадаєте?
ПАНАС. (Люто.) Не смiйте глузувать з вашого батька i брата! Ви розумiєте, що це цiнiзм? Ви не достойнi iмена їх вживать.
СОФIЯ. (Хапаючись за голову.) Ох, iдiть швидче звiдсiля! Iдiть… А то я не знаю, що буде.
ПАНАС. К стенке? Я готов, мадам, я готов давно. Будь ласка, прошу: кличте Грiнберга.
СОФIЯ. (Упавши головою на стiл, глухо, болюче ридає.)
ПАНАС. (Довго мовчки дивиться на неї.)
СОФIЯ. (Раптом затихає, потiм зразу пiдводиться, рiзко до Панаса.) Чого вам треба? Iдiть собi геть. Забiрайтесь. Я з вами не хочу балакать, ви менi гидкi.
ПАНАС. (Якийсь мент дивиться на неї, потiм рвучко повертається й виходить.)
СОФIЯ. (З одчаєм i мукою шепоче). Ох, Боже ж мiй! Ох, Боже ж мiй! (Кусає хустку, щоб не ридать).
Входить ГРIНБЕРГ. (Озирається, шукає очима по хатi, питає.) Что, ушел уже этот странный господин? Кто он такой?
СОФIЯ. (Зразу мiняючи вираз лиця.) Да, ушел. Я вас задерживаю?
ГРIНБЕРГ. О, пожалуйста. Будь ласка. Я до ваших послуг. Но, може б, ви були ласкавi говорить зо мною по-українськи. Я, коли не схвильований, то з приємностю. Ви вибачайте…
СОФIЯ. Я хотiла тiльки от про що попрохати вас: задержати хоч на кiлька днiв кару над моїм батьком i братом.
ГРIНБЕРГ. Гм. Задержать? Не знаю, чи зможу я. Гм. (Морщиться, мiркує.)
СОФIЯ. (З вимушеною, кривою, кокетливою посмiшкою.) Ну, а як я вас дуже-дуже попрохаю? Ви постараєтесь, правда? Ваш же вплив такий величезний, що… Адже тiльки одстрочка, кiлька днiв…
ГРIНБЕРГ. Бачите, товаришко, я скажу вам одверто: для вас я готов на що вгодно, але… але даже мiй вплив, який, я того не окриваю, довольно значительный, в данном случае вряд ли. Видите ли… Будем говорить, как свои люди: у нас нет никакой дисциплины. Я могу приказать, но исполнить… Даже постановления совета депутатов и то далеко не всюду исполняются. Каждый сам себе начальник. И часто поневоле приходится отдавать только такия приказания, которыя приятны и желательны самим исполнителям, а нежелательных по возможности избегать. И я не знаю, як у даному разi… Я дуже боюсь. Гм!
СОФIЯ. Господи! А так хочеться з щирим серцем порадiти з нашої перемоги, вiддатись цьому почуванню всiєю душею, без перешкод. I,— ви ж розумiєте,— для мене це неможливо. Нехай це буржуазний, старий пережиток, але… це вище моїх сил.
ГРIНБЕРГ. О, я розумiю, розумiю. Звичайно.
СОФIЯ. Хотiлось би всю увагу оддать новим товаришам, познайомитись з вами ближче i навiть, якщо тiльки я на що-небудь придатна, то разом працювать на користь спiльнiй справi…
ГРIНБЕРГ. (Радiсно.) Нет, в самом деле, вы согласились бы?
СОФIЯ. Господи, розумiється. З радостю. Але в такому станi, знаючи, що там твої батько й брат… (Замовкає й поглядає на Грiнберга.)
ГРIНБЕРГ. Гм. Але пiд яким предлогом? Почему этих, а не других? Почему не всех? От першi вопроси, якi зададуть.
СОФIЯ. Ах, Господи. Стiльки вопросiв про все можна задать. Ну, зададуть, ну, вiдповiсте що-небудь. Адже смерть цих людей нiчого не дасть вам, а без неї ви дасте менi можливiсть жити, вiрити, оддати все життя на справу. Ну, хочете так: берiть моє життя взамiн життя батька й брата? Хочете? Я буду в вашому повному й необмеженому розпорядженню. Треба буде на смерть послати, я готова кожної хвилини. Хочете? На що вгодно.
ГРIНБЕРГ. (Зиркаючи на неї.) На що вгодно?
СОФIЯ. На все, що прикажете. Повна раба ваша. От уявiть собi рабу…
ГРIНБЕРГ. Однако, как вы любите своих родных. Если б вы так любили идею, социализм…
СОФIЯ. Но ведь я отдаю себя в ваше распоряжение именно для идеи, в интересах ея.
ГРIНБЕРГ. (По паузi.) Гм. Ну, а если я потребую от вас чего-нибудь не имеющаго отношения к идее? Ведь вы тогда не исполните? Какая же вы раба? А? (Дивиться на неї.)
СОФIЯ. (Якийсь мент мовчить.) Але ж ви, це ви будете вимагать. А ви ж не можете вимагать нiчого шкодливого для iдеї.
ГРIНБЕРГ. Да, конечно, я не потребую ничего шкодливаго, но… предположим, потребую чего-нибудь, не имеющаго отношения к идее, но для вас очень неприятного или даже тяжелаго. Как тогда?