Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці.
Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно.
Так само й тут, на вигоні, над городом, де лежать ці сірі, білі, чорні купи робітників. Тільки тепер не чути вчорашніх співів та гомону: вони всі сплять — і полтавці, й київці, й орловці, й могильовці, дівчата, хлопці і старі. І так само, як і вчора, «кацапи» лежать окремо від «хахлів».
Холодно. Трава сива, тіні довгі. Незграбні купи, розкидані по вигону, прикриті то білими ряднами, то рудими свитками, не ворушаться. З-під ряден визирають тільки ноги, взуті й босі, порепані, червоні, з чорними, як підошви, п'ятами. І звичайно, хлопчачі ноги поруч з дівчачими. Іноді якісь ноги заворушаться, підведеться якась розкудовчена, сонна голова з облущеним від сонця носом та щоками, почухається і знову пірнає під рядно або свитку, підгорнувши під себе ноги.
Тихо. На Дніпрі десь далеко-далеко гуде пароход. Сонце, упевнившись, що все на місці, поважно і спокійно випливає з-за ліска. Десь хтось голосно позіхає і плюється. В одній купі заворушились і забалакали. Коло бараків, лицем до сонця, стоїть дядько і, позіхаючи та чухаючи спину, молиться богу. Довга тінь його хитається за ним і нахиляється. Над бараком, де їдять, стелеться дим; двері до пекарні розчинені, а на порозі стоїть обшарпана собака і приязно махає хвостом.
Сонце підбивається все вище. Купи меншають, зате на вигоні стає людніше. Дехто вже снідає, дехто сидить на клунках і чухмариться. Недалечке одної купки полтавців хтось розіклав огонь; коло нього сидять поважні дядьки і, гріючи руки, балакають. Не київці, бо одягнені у все чорне та широке й балакають помалу, з павзами, з попльовуванням у вогонь, задумливо й поважно.
— Так, кажете, ви Таращанського уїзду, — помовчавши, говорить один, крутячи цигарку.
— Таращанського, — зітхає дядько в солом'яному рудому брилі, сумно дивлячись у вогонь.
— Та-а-к. — лизнувши цигарку, муркає курець. Потім бере заскарублими пальцями жарину, закурює цигарку і, пихнувши нею, каже: — А ми — Звинагородсь-кого.
— А як на врожай? — помалу повертаючи до сумного дядька голову, бовкає курців сусіда, похмурий, чорнявий чолов'яга.
— На врожай? Та врожай, хвалить бога, нічогенький. Та яке з того утишеніє, ко,ли нема на чому родити!. На долоні ж не вродить?
— А то вже так.
Мовчання. На вигоні стає дедалі людніше й шумливіше. Там, посідавши кружка коло якогось клунка, снідають; там умиваються, обхлюпуючи одне одного й регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей; там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміється до нього.
— Так-так. — спльовуючи у вогонь, зітхає курець. — Утишеніє, коли в кишені є. Чи врожай, чи неврожай, а як у кишені бряжчить, то й бог на небі добрий. Так-так. А чи й у вас була забастовка?
— Забастовка?. Та була.
— Ну?.
Сумний дядько мовчить і дивиться в вогонь; потім безнадійно посміхається й каже:
— Та що?. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано!
Дядьки дивляться на нього, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать.
— Заштраховано? — перепитує курець. — Так-так. Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а я собі свої гроші таки візьму. Так-так. Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті: одну злама, другу виріже. То так і панам, 0-хо-хо-о!
Коло жвавих полтавців, як звичайно, крик, регіт, сварка.
— Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев'ятими ворітьми гавкнув. Якого чорта чіпляється?
— Та невже? От не дав бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила. Скажіть, яка вона гостра!
— А така, що не тягни свитку, бо як потягну, то аж дідуньо присниться. Рудий шершень!. Устав, то й ходи собі з чортами, а до людей не чіпляйся!.
— А лови, лови! Перепиняй. Тю!
— Ачхи, білява! Почому зуби?
Коло бараків стоїть юрба й щось чи розглядає, чи слухає когось. Вона все більшає й потрохи присовується на цей кінець.
Дядьки задумливо мовчать. Ступнів за шість од них лежать «кацапи» в білих свитках, у личаках, в кольорових сорочках мало не до колін. Вони добули десь окропу і, посідавши на клунках, п'ють чай з бляшаних кухликів. Руді, веснянкуваті, попечені лиця у них серйозні, спітнілі й мовчазні.
— Так-так. — зітхає курець. — Хазяйствечко якесь маєте?
Сумний дядько зиркає на нього й посміхається:
— Та маю. в очкурі.
— Та й усього? Е! Такого хазяйства у всякого є. Бідують, значить, і у вас?
— Бідують не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно б іздох.
— Так-так.
Юрба все наближається, сміючись і голосно балакаючи. Дехто з «кацапів» устав і без картуза підходить до неї.
Один з дядьків зітхає, підводиться й каже:
— Горе-море; пий його — не вип'єш.
— А не вип'єш, — охоче згоджується курець, — Не вип'єш! Багато його, того горя. Б-ба-гато. А жити треба; хоч потрошку, а треба.
— Нічого! — посміхається сумний дядько. — Аби живі, а голі будемо.
— А будемо.
І всі сумно змовкають, дивлячись у вогонь.
Юрба насовується. Серед неї видко якогось чоловіка в сукняному «кацапському» картузі з цапиною борідкою й жовтим, тоненьким носиком. Він, видко, несе щось важке в одній руці, бо схилився на один бік і посовується дуже помалу, щось викрикуючи й обертаючись до юрби.
В юрбі сміх і палкі балачки. Коло чоловіка в «кацапському» картузі йде молодий парубчак з білявим чубом, підстриженим «по-кацапському», і з веселим, круглим, кирпатим лицем. Під пахвою йому три булки, які він обережно щохвилини оглядає.
Юрба зупиняється коло дядьків. Чоловік ставить додолу велику кошолку з булками, підніма догори якусь засмальцьовану торбинку, трусить нею і, повертаючи голову на всі боки, кричить:
— Эх! Вот игра так игра! За копейку целую булку! Целую французскую булку за копейку! Кто желает? Эх, кто желает! Ну-ка! Землячки! Ну-ка! К чайку-то булочки! А? Подходи, подходи.
— Серега! — кричить до «кацапів», підводячись навшпиньки, кирпатий «кацапчук» з булками. — Во! Гляди!
Він підніма догори булки й показує їх Серьозі — гарному високому парубкові з сірими, твердими очима. Той швидко підводиться й підбіга до юрби.
— Вре-е? Внграл? — сміється він.
— За копейку! — хвалиться той, стріпуючи волоссям. — Грай!
— Боюсь.
Їх слухає якийсь дядько в жовтому брилі, в жилеті з салдатськими ґудзиками, з іронічними, тоненькими губами.
— Не бійсь, грай, — посміхається він до Серьоги одними куточками губів, — дурням щастя.
— Как? — не розуміє Серьога, але дядько вже не дивиться на нього.
— Зх, поскорей! Есть один, еще два. Кто желает? Есть один, еще два! Ну-ка, зеленьїй картуз, подма-зывайсь. За копейку целую булку!
«Зелений картуз» спершу соромиться, потім нерішуче озирається до товариша в рудій чумарці й хита на торбу:
— Спробувать?
Руда чумарка серйозно дивиться пукатими блискучими очима на будочника й нічого не відповідає.
— Нате!. Я буду грать! — просгягаючи копійку, раптом просовується з юрби дівчина в білій хустці з карими, чистими очима. Вона трохи засоромлена й схвильована.
— Маладец девка! Есть два! Давай третьяго! Эх, давай третьяго!. Ну-ка,земляк! Выграл три, выграй еще!. Вымай копейку!
— Не-е. довольно. — крутить головою кирпатий «кацапчук».
— Е, кацап не дурак! — басом протягує мордатий вугрюватий парубок у широкому новому брилі. — Він тільки вигравати й любить.
— А чего ж? — сміється кирпатий. — А дураки пу-щай проиграют!
— «Дурра-кі-і», — озираючи його з ніг до голови, зневажливо протягає мордатий. — Ще базіка, лапацня нещасна!.
Серьога твердо дивиться на нього і стискує губи.
— А тебе досадно, что ты проиграл?. — сміється знову «кацапчук».
— «Доса-а-дно». Якби я виграв, то не трусився б так, як ти, за копійкою. Зраділо, що булку побачило.
— Эй, дяденька! — вмить звертається «кацапчук» до булочника. — Я играю!. На копейку.
Він підбира вище під пахву булки, рішуче витяга гаманець і обережно виймає копійку.
Комплект склався, і в юрбі стає тихіше. Всі цікаво стежать через плечі одно одному, а булочник весело трусить торбу, щось приговорює й підносить її дівчині. Дівчина з серйозним схвильованим лицем засовує в торбу руку й довго копирсає там.
— Тягни вже! — обзивається хтось із юрби. — А то все щастя забереш!
— Е! Щастя — як трясця: кого схоче, того й нападе. Його не потягнеш. Хай вибира.
Дівчина криво посміхається й помалу витяга руку. Булочник, приговорюючи, простяга торбу другому, а всі цікаво зазирають до рук дівчини, де лежить маленька виточена діжечка з цифрою 21.
— Ну, пропала копійка! — рішуче постановляє хтось. — Малий нумер.
Дівчина з ніяковою посмішкою дивиться на всіх і зазира до рук другому. У того —8.
— Ну, значить, лапацон бере булку! — басить мордатий парубок.
«Лапацон», хвилюючись, засува руку в торбу й виймає.
— 59! — радісно скрикує він. — Давай булку! В юрбі сміх.
— Я ж казав! — злісно звертається до всіх мордатий. — Де кацап улізе, там вже чорта пухлого наш брат виграє.
— А тебе завидно? — серйозно дивиться на нього Серьога.
Мордатий парубок зирка на нього, мовчки оглядає з ніг до голови й холодно кидає:
— Заступник знайшовся!
— Чево ж тьі вязнешь к парню?
— А тобі яке діло?
— Да вот, не вязни, да все.
— О?
— Вот тебе й «о»!
— Та чуєш, Мартине! — раптом голосно кричить хтось із юрби. — Вони понесуть після жнив додому та на Пасху з квасом будуть їсти. А ти чіпляєшся!
— Та хай вони хоч подавляться ними! — згоджується Мартин. — Тільки ж досадно, що паршива лапацня де не збереться — скрізь тобі у кашу наплює. Просто не потовпишся за ними!. Ач, яке раде, що виграло!
«Кацапчук» справді з радим лицем вибирається з юрби й щось кричить до своїх товаришів «кацапів». За ним рушає й серйозний Серьога.
— Ну-ка, землячки! Подходи, подходи! За копейку целая булка! Целая булка, хар-рошая французская булка за одну копейку! Вот игра так игра. Эх, американская игра! Ну-ка, красавица, еще копеечку!
— Эй, лапацня! — кричить Мартин. — Вертайсь, ось ще будете грать. Може, всю торбу виграєш?
— Молчи, хахлацкая морда! — злісно озирається Серьога. — Лучше молчи!
— Та нявжо? Ой, злякався!. Рятуйте, люди добрі: кацап лаптем хоче вбити!
В юрбі сміх. Чуються іронічні, насмішкуваті викрики до «кацапів», тюкання й регіт. «Кацапи» озираються й собі глузують з «хахлів», їхні товариші заступаються за своїх і починається звичайна баталія. Будочника вже не слухають, і він пробирається кудись далі зі своїми булками й торбою. Серьога ляга спиною на якийсь клунок, лицем до «хахлів», і злісно дивиться на них, простягнувши ноги. Поруч його, спершись на лікті, лежить рудий кучерявий «кацап» з широкою жовтою бородою й розстібнутим коміром сорочки. Решта «кацапів», сидячи кружка коло чайника, іноді повертають од кухликів голови і сміються з «хахлів» спітнілими червоними обличчями.
Київці й полтавці змішалися докупи й розташувались коло вогню. Мартин, одсунувши бриля на потилицю, стоїть і дивиться то на «кацапів», то на дядьків, які, посміхаючись у вуса, іноді й собі вставляють щось до сварки.
Сторінка: 1 | 2 | 3
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑