— Чекайте! — нетерпляче одпихнув я її. — Одповідай-те, хто се робив?
Вона зробилась хмурою. В лиці її став той самий вираз, що у жінки, навіть губи склались так само болюче й привабливо. Якась краса засвітилась в сих гидких, пом’ятих рисах. Так, так! Се була краса, се було щось неймовірне, абсурдне, але тут була очевидна краса.
— Се я ліплю…— сказала вона, дивлячись на фігуру жінки. А жінка дивилась на неї і, здавалось, вони обидві розуміли одна одну.
— Ви?. Себе?
«Мара» посміхнулась. Щось з нею зробилось, якась зміна. Десь зникла винуватість, боязність. Похиливши голову, вона помалу сказала:
— Може, й себе. Може, те, що є у кожного… Хіба ні?
І різко підвівши голову, глянула на мене. Я перевів очі на фігуру. Справді, в ній було щось знайоме мені, щось близьке. Справді…
— Чудова робота, — пробурмотів я. Мені хотілось сказати щось інше, але я не знав, що саме.
— Ви думаєте? — спитала вона.
— Так, я думаю…
Ах, що ж було в сій фігурі мені так знайоме? Очі? Одвислі, висхлі від розпусти й мук груди? Викривлені звірячими інстинктами щелепи? Губи, в яких стоїть
скривлена мука? Чи та туга, та кротка, затаємнена печаль, що якось вмістилась десь між губами, десь під низьким лобом, поміж обвислими очима?
Я взяв стілець, сів і став дивитись в чудну фігуру, її погляд напрямлений був кудись повз мене до «мари», немов вона байдуже й суворо давала розглядати себе, скільки я хочу.
Ми всі троє мовчали. З колін фігури спадало додолу глиняне покривало. Ноги вражали чудними неймовірними, але без сумніву існуючими лініями. Такого тіла не можна найти, але воно єсть. Єсть у кожного з нас. Навіть… Ах!
Мене раптом немов ударило в мозок. Яка схожість з Наталею!
Я схопився з стільця й розтеряно став дивитись на ідіотську роботу. Що за дурниця! В чому? Де? Що за нісенітниця?!
«Мара» тихо торкнулась моєї руки. Я озирнувся.
— Вас хвилює се?
Я знову сів. Яка нісенітниця! Я багато думаю про Наталю, й вона мені ввижається навіть в такому страховищі.
Я посміхнувся.
— Вас хвилює моя робота?
— Вона чудна дуже. В ній щось є… Давно працюєте над нею?
— Шість місяців…
Рішуче, воно вабило до себе, се страховище! Тягнуло очі, тягнуло серце і дихало в нього своєю чудною красою й тугою, своєю огидою й мерзотою.
— Я хочу дать образ людини…
— Людини?
Я повернув голову й знизу вгору дививсь на «мару». У неї був тепер той самий вираз губ, що у жінки. Вона дивилась у дзеркало, коли ліпила ті губи. І очі свої дала їй. І сей сплющений ніс, як роздавлена ногою слива.
— У кожноїлюдини е краса й огида. В різних формах… Але є… Мусить бути. Хіба ні? Я мовчав.
— Неодмінно е… І краса й огида… Тільки іноді краса так захована, що не видно. Або огида ховається за красою… Я хочу їх виявить поруч… Хіба ні?
Вона занадто часто вживала се «хіба ні?». Я все-таки мовчав і дивився на її роботу. І де далі дивився я, то тепліше й легше ставало мені в грудях… Немов те, що душило, розпирало їх і не давало вільно дихать, помалу якоюсь дірочкою виходило з мене.
Се було чудно, але я не хотів боротись проти сього. О, ні! Я хотів слухать далі сей мелодійний, трохи надтріснутий, немов срібною емаллю вкритий, голос чудної женщини. Я хотів не рухатись і не розбивати тиші ночі, в якій, здавалось, жили тільки ми троє та невеличка, чепурненька лямпа на столі. Сумом гармонії краси та огиди були повиті кутки сієї кімнатки в серці чорного, великого, заснулого города.
Тугою химерної гри життя дихали риси дивної роботи. Біля мене стояла женщина, голос якої був голосом тої роботи. В грудях моїх прокидався сум.
— Ви — художник, правда?
— Я?. Так, я художник…
— Я се зразу побачила… Мені се приємно. Я давно хотіла показать. А не сміла… Тепер бачу, що роблю те, що слід. Я рада…
Вона хвилювалась. Ступила кілька кроків у бік, вернулась, потерла руку об руку. Потім злегка торкнулась мого плеча.
— Вам тяжко?
Я мовчки хитнув головою, хоча мені було вже не тяжко.
— Ви маєте якесь горе? Вибачте мені, що я… питаю про се… Але ви мені подобаєтесь…
Мені приємно було слухать се, хоча я не поворухнувся. Вона помовчала.
— Вам ніколи не здавалось, що всяке горе — то є рід некраси?.
Я не рушивсь. Не хотілось, хай говорить, хай звучить за мною тужнотихий, надтріснутий голос.
— Мені так часто здається… Того негарні такі нещасливі… Негарні не тільки лицем… Взагалі негарні. Хіба ні? Я глибоко зітхнув. Ся женщина зазнала горя, зазнала дум його. Вона, мабуть, не раз, схилившись над ним, роздивлялась його, як роздивляються на рану.
— Що ви мовчите? Вам не хочеться балакать?
Мені зразу якось здалось все се страшенно чудним. Ся мара, чепурно з артистичним смаком убрана кімната, гравюри і фігура за покривалом. Я встав і озирьгув мою хозяйку з ніг до голови. Вона стояла, звісивши руки вздовж тіла і дивилась на свій твір. І в очах її була та сама печаль, що в очах її твору. Вона сама була тим твором.
— Ви давно працюєте?
Вона здригнулась і повернула до мене лице.
— Що ви сказали? Вибачте, я не…
— Я сказав — ви давно працюєте?
— В чому?
— В чому? В скульптурі, розуміється.
— Ні… Не більше року.
— А… а в проституції? Вона похилила голову.
— Я не можу знайти такої роботи, щоб зароблять нею вночі.
— Я вас про те не питаю. Я питаю, чи давно ви в сій професії.
Я говорив з нею, як суддя. І вона почувала, що я маю право так говорити. Через що?
— З того часу, як я стала працювать в скульптурі, я займаюсь сією професією.
— А вдень ви ліпите?
— Так.
Для чого я питав її про те усе? Бог його знає. На мене найшла втома. Я знову сів на стілець верхи, спер голову на спинку його і застиг. Там десь далеко в порожнім ательє спокійно спить Наталя. Хай спить. Завтра вона знайде оцінку своєї краси. Хай знаходить.
— Слухайте! — раптом підвів я голову. — А ви не пробували дати вираз сього єднання краси й огиди так, щоб в гарних внішніх формах виступали огидні внутрішні? Ні?
— Ні, я так не пробувала. Се важче…
— Важче? Хм! Се, справді, важче… Але се більше вражіння…
— Атож… більше…
— Се мусить викликати страшенний сум. Правда? Мусить схопити болючою мукою серце від такого єднання. Га? Правда? Дать таку красу, таке єднання дать, щоб видно було… Ах, ні! Я не те кажу… Мені бракує думок… Але я тепер розумію… Тепер я розумію.
І я знов схилив голову на спинку стільця. Я справді тепер розумів, чого навіть в найчистіші хвилини раювання з Наталиної краси моє серце стискувалось невідомим тужним сумом, чого хотілось оплакувать когось чи щось гарячими сльозами і чого в тих сльозах і ніжність була, і радість, і журба, і безнадійність.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑