— Ви скінчили? Добре! Ну так я вам от що скажу: коли я піду туди. Добре, нехай я сама ще вважаю це ганебним, хоч це. але нехай! Добре, нехай навіть зовсім так, добре, хіба ж мій подвиг не більший. ніж сестри вашої? Для неї, це — професія, їй легче, а мені важче. Але хіба той подвиг більше, де легче?
— Я ж не проти подвигу, Олю. Але подвиг повинен бути від лишку сил, розумієте? Від такої сили, коли відчуваєш що. Ех! — Мирон навіть кулака стиснув, — сила виходу вимагає. Тоді подвиг є добрий. А коли з одчаю. Ну, що це за подвиг? Подвиг на мент прекрасний, дитинко, а коли на все життя, та ще з примусу. Е. нудно й непотрібно.
— Ні, я не згожуюсь, я не згожуюсь! І нащо ви так? Нащо так говорить?! — з роздратованням та тугою перебила Оля. — Ви навмисно це, щоб принизити мій намір і щоб я не пішла. Я бачу, ви посміхаєтесь. Ви, звичайно, розумніщий. і я. Але ви не маєте права так казати! Не маєте! Ви повинні бути чесні з собою! Коли ви кажете один раз одне, ви не повинні казати инше в другий раз. І до того ви мене не розумієте. Не розумієте! але я іду. Я це вирішила. Я, сама піду! Нехай я зовсім, зовсім сама буду. Нехай! Це навіть краще, це краще. Нехай. Слухайте, ви мені тільки роскажіть, як це все. куди треба йти, що казать. Я ж не знаю. І потім нічого мені більш не кажіть про подвиги! Я не можу инакше! От і все! Жити так далі я не можу! Не можу! І мені все Одно, рішуче все одно! Коли ви мені скажете?
— Олю! Ну, чого ви, справді?
Оля навіть стрепенулась від роздратовання й ще чогось, що весь час проглядало в ній.
— Та що ви мені "Олю, Олю"?! Що вам до цього вам іменно що? Коли б любили та ревнували, а тож.Ви ж ні трішки не ревнуєте, вам просто. Неприємно, що я не так само як ви думаю. Байдуже вам, так чого ж. хіба не так? Мирон мовчав. Оля скоса вичікуюче поглядала на його. Потім вся якось раптово ослабла й тихо сказала:
— Ну, все одно. Я так і знала. Та й що там! Але я йду. Хай. Слухайте! — раптом всім тілом повернулася до його.— Не будете сміятись з мене? Ні?
— Ні, Олю, не буду.
— Справді?. Ні, не варто.
Вона, помітно, знову хвилювалась, але хвилювалась вже инакше, особливо, з солодким, гірким, тяжким соромом.
— Але, все одно. Слухайте. Я хочу вас. поцілувати. Ох, тільки не смійтеся! Можна вас поцілувати міцно, міцно?
Мабуть сама аж корчилась від сорому та муки.
Мирон з якоюсь занадто великою хапливостю обняв її та нахилив до неї своє лице. Оля глянула йому у вічі близько й, раптом одштовхнувши, швидко підвелася:
— Ні! Не хочу. Ходім. Ходімте швидче! Все це. І поспішаючи пішла вперед. Мирон ішов за нею, схиливши голову. І так вони йшли довго, — вона попереду, він позаду кроків на два від неї. При світлі лихтарів видко було, що Оля дуже бліда, а очі напружено, неприродно блищять і дивляться не поперед себе, а неначе в себе. Вона несвідомо ввесь час поправляла хустину.
Раптом спинилась, озирнулась і почекала на Мирона. Не дивлячися в очі йому, швидко промовила:
— Ви підождіть тут, я забіжу, скажу вдома, що йду. Я швидко. Ви конче підождіть. Я хочу з сестрою вашою побачитись. Тепер обовязково хочу. І суд. Також тепер хочу дуже. Підождете?
— Підожду, ідіть.
— Я швидко.
І вона майже побігла в переулок, де жили Щербини. Мирон помалу почав ходити по тротуару, закуривши цигарку й не випускаючи її з уст. Часом він спинявся біля лихтаря, спірався об його спиною, і довго непорушно дивився в одну точку. Тоді на губах у його зьявлявся той самий вираз насмішкуватої туги та смутку, який бував иноді підчас розмов з Марусею. Потім зітхнувши, починав знову помалу ходити.
Оля підійшла якось несподівано.
— Ходімте, — захакавшись, швидко вимовила й знову пішла попереду.
— Почекайте. Візьміть мою руку.
— Не треба.
— Візьміть, я вам кажу, — твердо та строго вимовив Мирон.
Вона з здивованям подивилася на його.
Лице його було похмуре, вона покірливо та навіть боязко узяла його руку.
— А тепер от що, Олю. Слухайте уважно. Думку про публичний дім покиньте. Чуєте? Драм нема чого утворювать. Мовчіть. Вам тяжко. Цілком вірно. Але з цього не випливає, що треба робити дурниці. Треба робити те, що допоможе вийти з тяжкого становища, але не залазить в ще гірше. Я завтра перебалакаю з Тарасом. В крайньому разі. поговорю ще з ким небудь з високоморальної родини Кисельських.
— Ні! — різко скрикнула Оля. — Ні за що з Кисельськими! Ні за що! Після історії з Тарасом — ні за що!
Мирон мовчки подивився на неї.
— Справді. Ви маєте рацію. Це добре, що ви так. Але це — не єдиний вихід. Є багато инших.
— Я ні в кого не прошу помочи!
— І це добре. Але не кричіть так, на нас дивляться. Все зробить Тарас.
— Яким чином ?
— Там побачимо. Але ви зараз же й без всяких хитаннь дайте слово, що ніяких заходів не робитимете, не перебалакавши зо мною. Чуєте? Зараз же.
— Дозвольте, я.
— Олю! Не треба багато балакати.
Ола мовчала.
— Олю, я чекаю.
— Добре, я даю слово, але.
— От і добре. Тепер ще одне. З сестрою ніяких розмов про публичні доми і. про все це. Чуєте?
— Чую.
— От. Вам не холодно? Чому рука ваша здригується?
— Так. Не знаю.
— Гаврило скільки заробляє у місяць?
— Гаврило? Точно не знаю. Ні, знаю! Зараз. Тридцять два карбованці в цей місяць вийшло.
— Чому ще два?
— Не знаю. Там якось у їх.
— І Петрусь пьять?
— Атож.
Замовкли. Почав накрапати дрібний, ледве помітний, як порох водограю, дощик.
— Мироне Антоновичу! — боязко та тихо промовила Оля.
— Чого?
— Я вас хочу спитати про щось.
— Питайте.
Оля не рішалася й несміло поглядала на його. Потім враз нахмурилась і сердито сказала:
— Ви можете сердитись, але я спитаю. Чи це правда, кажуть, неначеб то ви. можете зійтися з жінкою навіть не люблячи її? Просто так. для самої утіхи?
Мирон скоса подивився на неї.
— Так, коли вона згодна.
— Ну, так, звичайно!. звичайно. Помітно хвилювалась. І коли дитина, коли від того дитина. Тобто, від тогож можуть бути діти?
— Ні, в таких випадках не повинно бути дітей.
Мирон ще уважніше поглядав на неї.
— Але чому не повинно бути? А коли вона хоче? Вона хоче мати від вас дитину?
Мирон повернув зовсім близько до неї обличчя й мовчки кільки хвилин дивився їй у вічі. Вона, якось чудно, напружено посміхалась.
— Слухайте, Олю, — жорстко почав Мирон, — вас панчохи вьязати вчили?
— Так. — з легким здивованням відповіла вона.
— І вчили любити людськість майбутнього? Так?
— Так.
— Розуміється. А як творити дітей, найближчу людськість, — правда не вчили? Правда, вам агітатори не казали, що це буде серйозніше за панчоху?
Оля з непорозумінням дивилася на його.
— Я вас розсердила?
— Послухайте, Олю, ви мені скажіть, чи ви думали коли небудь, що таке діти?
— Так. Я не знаю. Иноді.
— Ну, значить, не думали. Та й про що думати? Аби одружитись, а діти самі родяться. Так? Ех, Олюсю, цеж не досить бажати. Діти ж не ляльки, якими приємно погратись. Розумієте? Це — люди, це — та людськість, яка соціалізм здобуватиме. Хіба можна так? Дітей тільки тоді родити, можна, коли по перше, обидві сторони непереможно, тягнуться одне до одного, коли відчувають, що от кого вони б хотіли дитини, коли відчувають, що навіки сплелися. Нехай через місяць розійдуться, але родити дітей треба тільки так. Ну, а коли тільки вона сама. Хіба це добре? Це ж, Олюсю, найглибший акт, найважніщий, не панчоха, але нова людина зьявляється. Але ж і для панчохи потрібне вміння, підготовка. От і ви. "Чому ж не можна, коли вона хоче?" А я ж як? Це ж і моя дитина чи ні? А я ж її як родю? Чи думаю я, що зачинаю нове життя? Я перевірив себе? Чи можу я з чистою совістю сказати, що зробив все, що міг, щоб моя дитина була здорова, сильна? Чи дійсно ж я хочу з цією жінкою мати діти? Чи підійшов я до цього акту з любовію та свідомостю. Говорять ваші моралісти про звірин а самі, дійсно, як звірі, дітей родять. Родив каліку й правий, так вийшло.
Оля слухала, нахиливши голову. Мирон схотів зазирнути в її обличчя, але вона ще більше нахилилась.
— Я б так любила його. — раптом зтиха, не підводячи голови, сказала Оля. — І нічого б мені. тоді не треба. Ви б навіть. не знали. Нічого б я від вас не вимагала.
— Ех, Олю! — скрикнув Мирон i безпорадно замовк, усміхнувшись.
Мовчала й Оля. Дощик почав побільшуватись. Мирон покликав візника, посадив Олю й підтримуючи, пригорнув її. Вона мьягко, але рішучо одвела його руку й сиділа, ледве торкаючись до його. До самого дому не говорили нічого.
— Темно в вікнах. — дивлячись в гору, промовив Мирон, розплатившись з візником. — Мабуть, у кухні Маруся.
— Мені почекати тут? — тихо спитала, 0ля, нахиливши голову та кутаючись.
— Ні, нащо? Може, Маруся, не схоче йти з нами. Ходімте.
Перші поверхи сходів були освітлені, а горішні чомусь лишалися в півтьмі. Перед дверима, свого помешкання Мирон раптом повернувся до Олі, узяв її руку й, притиснувши її до лиця свого, з горячою, глибокою ніжностю прошепотів:
— Дитинко моя бідна! Хороша, мила! Не треба на мене сердитись.
І не встиг доказати: Оля рвучко одвернулась, притиснулась обличчям до стіни й гірко, як покинута, ображена дитина, заридала. Рука лишилася в Мироновій руці. Він мовчки, нахиливши голову, стояв непорушне.
Раптом унизу десь відчинилися двері, і на сходах почулись голоси.
— Добре! Неодмінно! — кричав хтось гречним, веселим тенором. — Обовязково!
І чутно було поспішні кроки по сходах, але не можна було розібрати, в гору чи вниз ідуть.
Оля швидко втерла очі кінцем хустини з голови, одняла руку в Мирона й повернулася до його. Мирон почав одчиняти двері.
В помешканню було тихо та темно. В кухні також.
— Дивно. — пробурмотів Мирон, запалюючи другого сірника.
Оля спинилася біля входних дверей і чекала. Очі їй були червонуваті, дивилися якось байдужо, непорушнo; губи склалися гірко.
— Марусю! — постукав до неї Мирон.
Тихо.
Він одчинив двері й увійшов. Сірник догорів. Він запалив нового, і зараз же кинулось у вічі щось біле на столі. Швидко підійшов ближче.
На туалетному дзеркалі стояв клаптик паперу: на папері щось написано.
Мирон хапаючись засвітив лямпу й почав читати:
"Дорогий, рідненький Роню! Прости мене, погану, але не можу инакше, іду таки. Не шукай і не витягай мене більше. Не треба, прошу та благаю тебе. Ти сам казав, щоб не примушувати инших жити так, як ти думаєш. Нехай живуть, як самі можуть. А за поміч твою я тебе до кінця мого життя не забуду. Ти моя єдина любов, а всі. (закреслено). Кожному своє життя, ти живи так, а я так. Мені так краще буде, хоч тебе не буду мучить, бо ти хоч і не показуєш, а мені все здається, що ти соромишся за мене. Не сердься, мені все так здається. А мене це сердило й я дратувалася на тебе, мій дорогий, любий брате. Ключі всі у тебе на столі. Коли прачка принесе білизну, вилай її за те, що зіпсувала твою любиму сорочку. Я хотіла сама, та не встигла. Міцно, міцно обіймаю тебе й бажаю не памьятати за мене зовсім, ніяк. Я ж тебе ніколи не забуду. Твоя не сестра Маруся."
"Не" було підкреслено двічи.
Мирoн перечитав і стояв непорушне, тільки пальці його помалу стискували папір. А лице ставало темніщим, темніщим, наливалося кроввю, невеличкі очі також неначе почервоніли, вуса здригувались. Щось дике, люте обхопило всі риси.
Конвульсивним, коротким рухом зімняв записку у жмені, задув лямпу й вийшов.
Оля від раптової темряви здригнулася.
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | > | >>21
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑