Згадавши це, я раптом, не знаю чого, замахав йому рукою. Вони йшли проти мене, так що Ось мусів побачити моє махання. Але він дививсь поперед себе, слухаючи гарячу, хелесну мову товариша. І в цьому я вже цілком виразно переконався, що він мене й зразу помітив, і тепер добре бачив, і слідкував за мною. Він мав вигляд чоловіка, який всередині весь чекає, що от-от щось трапиться. Розуміється, він чекав, що я підійду до його. І чекав, також певно, без приємности, насторожено.
Коли б не цей його вигляд, коли б він помітив мене і хоч найбайдужіще хитнув мені, я б пішов додому. Я так почуваю. Тільки через це його чекання я повернув за ними. А може, й не тільки через це. Тепер не важно, потім про причини.
Словом, я пішов за ними. Я зразу ж помітив, що Ось бачив, куди я йду, хоч вони були попереду. Я по спині, по голові його помітив. Він спиною чув кожний мій крок. Дивно, що мені ця слухаюча, застигла спина давала болючу насолоду.
Я йшов повільним кроком, попихкуючи цигаркою, й піднявши голову трохи догори, як роблять це люди, які добре, важко пообідали і з благодушієм втягають в себе лоскочучий нікотін. Здається, я таку позу навмисно прибрав на той випадок, що Ось озирнеться.
Але він не озирався. Товариш же його майже кричав йому в лице якісь слова, ідучи весь час боком. Він трошки вище був за Ося й мусів злегка згинатися, щоб виразно бачити лице того.
— Ти думаєш, я сам не зможу? Думаєш, не зможу? Говори, говори!
Він аж припинив ходу, щоб краще говорити. І став би, коли б Ось не йшов уперто вперед. (Ішов він, розуміється, більше від того, що почував мене позаду.)
Ось щось тихо одповів. Я пильно слухав, але, на жаль, не почув. Теж через мене, напевне, так дуже зтиха сказав.
— Плювать! — нетерпляче скрикнув товариш. Мені видно було його профіль. Біляві з жовтизною вусики, кругле підборіддя і рум'яне, дуже чисте лице. Він робив вражіння людини, яка раптом попала в надзвичайне становище. І через те підняття його було якесь здивоване, нетерпляче, немов би він хотів якомога швидче скинути його з себе.
— Так я тебе питаю: говори! — знов сказав він. — Коли любиш, а не брешеш, не дуриш, як. Оська, — вмить він став, неначе вражений якоюсь болючою для його можливістю, і з погрозою прихилив близько-близько до Ося лице. Ось мусів теж зупинитись, але не повернувся до його. Так що я бачив все ж таки тільки одну потилицю його з злегка похиленою головою.
— Оська! — ще раз сказав парубок, але тихіще. — Ти гляди! Знаєш? Коли ти… тоже. щось таке. Смерть! Понімаєш, смерть! Я, брат.
Ось раптом шарпнувся вперед, щось (тихо знов) проговоривши. Товариш майже побіг за ним. Я також надав ходи. Чого я переслідував їх?. А втім — все одно!
— Ну, добре! Ну, добре! Ти говориш: буде діло, чи ні? Оська, подумай: я, Антошка, я прошу тебе. Ніколи не просив. Ну, тепер прошу. Хочеш, на коліна стану? Перед ким хочеш стану. Хочеш, до гартованців запишусь? Ні, не сердься, я не сміюсь. Ти пойми, я ж не сміюсь.
Ось мовчав. Я дивився йому в шию, в спину і ще раз мав приємність переконатись, що в моїй броні пустельника є велика пробоїна. А втім, навіть цікаво. Чому, коли я дивився на Антошку, на його спину, на його шию, я почував те саме, що почуваю, дивлячись на спини і шиї всіх людей? І чому шия і спина Ося такі цікаві мені були, чому я хвилювався, — так, так, хвилювався! — вдивляючись у них? Я ж знаю його, цього парубка, стільки ж, як і того другого. Йому було не більше 12 літ, як я його останній раз бачив. Брат? Але що таке брат? Через що брат мусить хвилювати, цікавити, тягнути? Добре, ми любим, ми цінимо й хвилюємось від того, що нам подобається, що ми знаємо. Але що ж я знаю в Осеві? Що, справді, за нісенитниця? Через що я через його такі дурниці роблю? Через його, через його! Хіба б я пішов за Антошкою? Хіба б я затягнув його до себе й виробляв усе те, що при Осеві? І, присягаюсь, виробляв мимо своєї волі, не я виробляв. А хто, не знаю.
Але по порядку!
Ось вмить зупинився, щось сказав Антошці й повернувся так, що міг мене побачить. Він зробив усе те, неначе ненавмисно, але я знаю тепер, що цілком навмисно, щоб припинити балачку, щоб помітити мене і одчепитись від непроханого свідка. Непроханого, неприємного і такого, якого він соромиться. (Що соромиться, що ненавидить мене за те, що соромиться, це зовсім ясно потім мені стало.)
Антошка глянув на мене і замовк. Мабуть, Ось сказав, хто я такий, не дивлячись на явне, задихане підняття парубка, на те, що очі були налиті кров'ю, як у п'яних, він дивився на мене дуже пильно, з посміхом і чимсь гидливо-зневажливим.
Ось же холодно й вороже чекав, поки я підійду. Сьогодня я помітив, що очі йому були далеко під лобом. І яке гостре підборіддя! Це мене аж вразило. Колюче щось у лиці. Йому треба б бороду — вона закруглить обличчя. Так само, як у мене.
— А? Ось? — неначе тільки що пізнавши його, скрикнув я злегка здивовано й майже байдуже. (Чого я такий тон узяв, не розумію й у цей мент. Якась невідома мені логіка тут!).
— Це, значить, і єсть той Вадим? — раптом безцеремонно й голосно крикнув Антошка до Ося, киваючи на мене.
І знов моя пробоїна: від цього тону важко ухнуло мені серце й кров гаряче кинулась в лице. Чого? Що таке Антошка? Ну, так, — Антошка через щось там собі вважав себе в праві кивати на мене, як на коня, якого продають, або як на щось погане, про що йому багато вперед говорили, і при мені ж питати: "Так це, значить, оттой самий Вадим?" Антошка це робить, Антошці видається, що він має якесь право так робить, а я тут при чому? Я, такий, якого я себе привіз з Тайги? Але, зрештою, бог з ним, з Антошкою.
Ось уже рішуче дивився на мене, мовляв: "Ну, ось я, що тобі треба нарешті?"
Я, не помічаючи свого виразу, не помічаючи підняття Антошки, милуючись цим всередині себе і разом з тим теж неначе піднімаючись, недбало і веселенько простягнув спочатку Осеві, а потім Антошці руку.
— Це твій товариш? — спитав я ще. Власне, я десь про себе чекав, знав, був просто переконаний, що так вийде, як вийшло, але все ж таки руку простягнув. Навмисно простягнув!
Oсь подав свою, а Антошка подивився мені в лице гарячими, якимись крівавими очима, круг яких дуже виразно жовтіли кремові вії, потім з уважністю перевів погляд на мою витягнену до його руку й, не подаючи своєї, підвів лице до Ося й сказав:
— Ну, мене не дивує, що ти хитаєшся. Сам скоро в інтеліґенти запишешся. Прощай. Завтра ввечері? А там так і скажи: все одно погибать. Хай думають. Та не по-інтеліґентськи.
Він хитнув головою Осеві, не глянув на мене й швидко пішов по улиці, дзвінко й рішуче цокаючи підборами по підмерзлому тротуарі.
Я сховав свою руку в кишеню. Ось, не дивлячись на мене, глухо спитав:
— Ти щось хотів мені сказати?
Я бачив під вилицями у його плями рум'янцю. Знаю, що вони виникли в зв'язку з моєю простягнутою і потім помалу схованою в кишеню рукою.
— Я? Хотів тобі щось сказати? — злегка здивувався я. І мені стало приємно, що я природно здивувався.
— Я так думав. — буркнув Ось.
— Ні, просто, побачивши тебе, хотів поздоровкатись. Я тут недалеко живу. От у цьому подвіррі. Зайдім до мене? Подивишся, як брат устроївся. "Ви ж таки брати". Ти, здається, не зовсім згодний з мамою? Га? Ну, зайдеш?
— Мені часу нема, я мушу.
— Ну, що за дурниці! На чверть години.
Я виразно бачив, що йому щиро не хочеться йти, що його тяжить моя присутність. Але це, власне, й примушувало мене тягнуть його. Та ще щось, що невиразно проглядало крізь понурість, явну ворожість і настовбурченність його. Якесь, здається, замішання, неупевненність.
— Ну, чого там! Ходім!
І я взяв його під руку й весело потяг за собою. Іменно весело, жартівливо, так, наче нічого не сталось, наче я нічого не помічав. (А в цьому єсть якась насолода, в такому нахабстві, в такій. А, бог з ним!)
— Варвара Генадієвна! — крикнув я в сінях до хазяйських дверей. — Брат у гості прийшов. Самуварчик нам.
— Я чаю у тебе не буду пить! — поспішно й твердо сказав Ось і тут тільки увільнив свій лікоть од мене.
— Не хочеться? Ну, не треба. Не треба, Варвара Генадієвна! — знов крикнув я, не помітивши, що він підкреслив "у тебе".
На столі лежав розкритий зошит моїх записок. Я ще в корідорі згадав, що лишив його так, і що він кинеться в очі. Й мене чомусь цікавило, чи зверне на його увагу Ось.
Він звернув, хоч і сів не біля столу, а на ліжко. Кілька раз, оглядаючи хмурим поглядом кімнату, він зупинявся оком на записках.
— Дивишся на мій щоденник? Писав, писав. Тільки, що писав. Настоящий інтеліґент. Не їв, не спав, а писать зараз же. "Спутникъ интеллигента" треба було б назвать щоденники. Правда? Ну, будем знайомитись? Хочеш? Ні, чекай. Я вперед про діло, а потім. Ти мені скажи, як ви, — ти, батько, мама, — опинились у Никодима. Вчора я не міг всього розшолопати. А нашого старенького все ж таки здорово бахнуло. Я про батька. Не сподівався. Чув щось. Ну? Що за милость така від Никодимчика?
— "Бахнуло" я навмисно сказав. Навмисно таким легким тоном. Навіщо? Ну, аналіз к чорту. Сказав і сказав!
Ось якось чи байдуже, чи зовсім мене не бачучи якийсь мент дивився на мене. І тільки в сірій напівтьмі моєї "домовини" я помітив, що очі в Ося якось дуже густо й сконцентровано блищали. Він також, видно, був у незвичайному настрою, може, такому самому, як і Антошка, тільки инакше виявляв його.
Я навіть на мить подумав, що він зовсім не чув моїх слів. Але ні!
— Ти думаєш, що з доброго серця? — недобре, важко й ледве помітно посміхнувся він.
— О, ні! Я такої образи Никодимові не можу нанести! — засміявся я голосно, сідаючи за стіл і зручно витягаючи ноги.
— Приняв для того, щоб тішитись нами. — уже без посмішки сказав Ось, і таким тоном, який показував, що він неохоче балакає про це зо мною. В кождім разі, не як з братом.
— Тішитись? — немов не зрозумів я.— Чим тішитись?
— Всім. Навіть тим, що він дає нам їсти. Тим, що одірвав батькові руку і розбив його паралічем.
Звучало щось, ніби й мені поставлене на увагу. Неначе я з Никодимом в згоді був.
— Он як. Ну, а як же він тебе на свою фабрику взяв? Як позволив тобі по-українськи з Стьопкою балакать? Взагалі, ти, видно, незалежно тримаєшся?
Ось кліпнув на мене очима, помовчав, неначе не бажаючи чи вагаючись далі балакать зо мною, і потім грубо, з усміхом кинув:
— Тому що злякався. Я його хотів убить.
Ось сказав це не для того, щоб похвалитись. О, ні! Тут було щось більше. З тим усміхом зв'язувалась для його якась низка подій, картин, виводів. "Я його хотів убить" — це тільки незначний момент. Крім того, тут знов немов і для мене були сказані ці слова.
— Та-а-к навіть? — знов засміявся я. — Здорово! І він злякався? Правда, він таки боягуз. Не дивлячись на все, боягуз порядний.
— І це таки буде. Я його убью, — раптом, мабуть, проти його волі вирвалось у Осипа. Можливо, що до цього спричинився мій тон, який повинен був дратувати. (Та й дратував, без всякого сумніву!)
Можливо, що й сказав він це тільки для того, щоб зробить мене серйозніщим, щоб поставить самого себе на твердіщі ноги.
Як я вчув усе це, не знаю. Псіхологія — річ туманна. Але я наче волоссям, шкурою лиця і рук зрозумів і почув.
— Он як?! — ще веселіще скрикнув я, тою веселістю показуючи, що не помічаю його серйозности, а до слів його відношусь як до гарячого вибуху роздражненого хлопчика.
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | > | >>48
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑