І льотом стрепенув до грека, що в заулочку близенько по правім боці, на ріжку пахощі продає.
Коли ж ріжок не з правого, а з лівого боку і не близенько, і грека на ріжку нема. Продає тут маківники якась огрядна молодиця у синій корсетці, зав’язана чорною хусткою з червоною габою. Непривітна. Напустила брови, як пущик. Погляда зукоса.
– А тут мав бути грек. де ж той грек? – пита Хапко.
А молодиця, як у дзвін:
– Якого тобі грека? Вирла, як у теляти, а не бачать. сліпі, чи що?
Хапко зараз маком розсипався.
– Я, крамарочко, хотів спитати. Може, ви мене направите, де той грек, що німецькі пахощі продає?
– Оце заробиш ти в мене німецького пахоща, та ще позиск на придаток! Бач, викрутень! З третьої, мабуть, гіллі зірвався!
Та як задзвонить:
– Десятнику Овдію! Десятнику Овдію!
Хапко дременув далі.
Надибав на ріжок, от і другий, п’ятий – катма грека. Мало не все місто вибігав та вишукав. Хоч ніжки бісячі, а гудуть.
«А може, він все покупив та й до куми подався і там вже орудує?»
Потер-потер ніжки і мерщій до куминої хати.
– Нема?
– Ще нема, – одказує кума, – сідайте, відпочиньте, поки надійде. Втомились, аж задихались. От свіжа водичка.
Напивсь Хапко свіжої водички та й пита:
– А де ж той грек, що його не знайти?
Спахнула, як іскра:
– Який грек?
– Що недалечко, казав дядько, на ріжку пахощі продає?
– Не знаю. я, бачте, пахощів не купую, то де ж мені і знати.
А сама наче провинила.
– Кудою ж той кум подався? Де його шукати? – аж викіпає Хапко.
– Може, й хутенько надійде.
– Оце щоб я його дожидав та виглядав.
– Не звикли? – всміхнулась.
Та так-то вже смутненько. От як той, що вже добре навчився і дожидати, і виглядати – добре зна, що то переплакані ночі та перемучені дні, і вже відколи їх не вилічує.
– Та й звикати не хочу! Піду знов шукати! Казав зараз варити, а коли ще то буде! От лихо! От напасть! От безголов’я!
І так бісеняті того пива варити, та зараз, та притьмом. аж казиться.
Нащо воно йому? До чого?
Та що бісеня, – нехай собі дідькове насіння і казиться – лихо, як хрещеному таке заподіється. Хіба ж не лучається, що ніби й розумний і розважний зразу наче збожеволіє – пропада за якою-небудь дурницею, що вона йому ні до чого – і гонить за нею, наче його з мосту пхнуто.
Та вже признаюсь за себе.
Торік повертався я з Деркачівського ярмарку, і так мені тим разом пощастилося, що я і своє добро спродав, і покупив, що мені треба, поцінно. Правда, посварився був з Іваном Лемішкою, та сварка та не зашкодила, бо не дурно кажуть: НЕ БИТИ КУМА, НЕ ПИТИ ПИВА. Так от, повертаюсь з того ярмарку, поганяю по рівному і, наче в колисці, розкошую. Дрімаючи, доколисався до Лучок, а в Лучках собаки кляті – мухи не пропустять і умерляка піднімуть – мусив прокинутись. А тут якраз на дорозі два півня деруться, аж пір’я летить, і рябий посіда червоного. І чогось мені той рябий в око впав: куплю його! Нехай у нас у дворі рябі півні кукурікають. А тут вибіга молодиця, хапа того рябого. Я до молодиці: «Продай мені того півня, молодице!» Не хоче – звісно, жінка, то й норівниця. Я, не вам хвалячись, як почув, що не продасть, то трохи не взридав. Продай, хрінова дочко! «Не продам – не продам – не продам!» Як зацокотіла, як засвіготала, заверещала, світе мій! Таку збила бучу, що сусіди позбігалися. у гук, у крик. А тут собаки ті кляті, як не розірвуться, гавкають. Я ніби трохи схаменувсь: будь ти неладна, дармосварко! Погнав воли. Приїхав додому, а вдома гості, та ще милі гості – давній мій приятель Корній Чубатенький. Розказую йому, як за рябого півня з лучанською молодицею посварився. Сміється Корній, сміється й жінка. Було, мабуть, у головці, каже.
Сміюсь і я, а проте не йде мені з думки той півень! Треба мені того півня. Так треба, як дихати. Випроваджуючи Корнія, хвалюся йому: а я таки того півня, хвалюсь, добуду. «А навіщо тобі той півень здався? – пита Корній (той Корній такий, що хоч чуприна трохи й куриться, а річ розсудлива). – Якби земля, або віл, або кінь – нехай кабанець, а то півень! Начхай на того півня, друже!» Я за таку раду дибки – наче хто мене в серце списом пройняв. Як то? – гримаю. І посварився б добре, та той Корній такий догадливий в Бога чоловік, що скажіть йому: «А я тобі, Корнію, голову одітну!», то він повідмагається й погодиться: «Одітни, друже!» Зараз він мене втихомирив: «Коли вже так тобі приступило, друже, то добувай того півня. ПІСЛЯ НАС НЕ БУДЕ НАС… УЖИВАЙМО, ЩО МОГА».
– Добуду півня! – хвалюсь жінці.
А жінка свариться: оце розносився з тим півнем, як з писаною торбою.
– Таки добуду! – наполягаю.
– І добувай, а поки що лягай спати!
Тим словом трохи мене не вмертвила. Спати? – кажу, – спати?
Проте ліг спати.
Що ж ви думаєте? Аби заплющив очі – вражий півень, як живий – тільки не дзюбне! Прокинусь – в уха кукурікає.
Чи спав, чи не спав, удосвіта скочив на коняку та посмиком у Лучки.
Ранок свіженький та росистий, вітрець повівний.
Ніби трохи мене відпустило. Чи не повернуть додому? Тим часом таки простую до лучковської корчми.
А в корчмі бондар Назар Попелуха п’є горілочку і перекоряється з Гершком за якісь обручі на діжку. Побачив мене: «Га! СЛИХОМ СЛИХАТИ, ВИДОМ ВИДАТИ! Здорові були, дядьку! А будемо воювати?» – сміється, і той ластатий дурисвіт Гершко сміється. «А чого мені з тобою воювати?» – питаю. – «Та не зо мною, а з Варкою Бандурихою – рябого півня забули?» А тут Гершко дзиґ-дзиґ-дзиґує: «Ну, ну, послухайте ви моєї ради, постановіть йому (Назарку-то) кварту, то він вам того півня добуде». – «Як то?» – питаю. – «Бо він таке слово має», – сміється ластатий. – «Добудеш?» – питаю Назарка. – «А добуду, – впевняє, – станови кварту». – «Матиму в руці півня, – кажу, – то й постановлю».
Бере шапку: то ходім до Варки.
Пішли до Варки. Іду, і так вже мені в серці, згадуючи, як образила мене та катова дочка, так вже, що аж руки чешуться. А до того не дуже-то і вповаю, чи згодиться вона, чи знов зіб’є бучу.
Уступаємо в хату.
То я аж вжахнувсь: не та баба, не та Варка.
Вона, кат її не взяв, препишна молодиця, гладка така, що й миш не одержиться, смуглява, рум’яна, як промінь вечірній, очі огневі, та тільки гордувата, чванькувата – носочка й коцюбою не дістати – дивиться, наче зараз тебе з’їсть, не соливши, словами і січе, і руба, ані приступити. а тут бачу таке лелечко – носок долі, очиці якось пригаслі, всміхається любесенько, голосок приязненький – хоч до якої пекучої рани її прикладати.
– Як вас Господь милує, Назаре? Чи здоровенькі? – вітає бондаря.
А бондар, хрінів син, до неї, як голуб до голубки.
Тоді вже згадав я, що той Назарко на цілу округу жіночий воркіт і такий на це діло здатний, що, не вам кажучи, вранці вдовуленька слізоньками вмивається, згадуючи свого покійничка, а покивав та поморгав Назарко, та сплакана бідолашка того ж таки вечора вже у червоний очіпок причепурилась.
– Ми з товаришем до вас, рибонько, за великим ділом притупали, – почина до неї прикочуватись Назарко. – Пізнали мого товариша?
– Аякже, пізнала.
І до мене приязненька!
Що ж ви думаєте? Умент оборудував діло Назарко. І півня продала, і навіть торбинку на його позичила.
Іду додому, везу півня. І не так-то вже дуже радію. Чогось ніяково мені.
А що далі, то гірш та гірш надозолює мені те придбане добро, бо вража птиця безперестанку так стрепехається у торбинці, що конячка наструнчує вуха. Ану, думаю, зв’яжу я його краще, бо та Варка, прислухаючи та приглядаючи свого залицяйку, кат зна як зв’язала.
Спинив конячку, витяг того невірного півня з торби, прибравсь міцніше притягнути мотузок, коли бісів півень фурх! та у степ. будь воно тричі німцеве! Я за ним. і крила, і ноги в його спутані, а нічого не вдію: підстрибує та підлетує, мов скажений. Спинюсь я, спиниться й він – роззявить дзюба і визирається, наче очі йому зараз вискочать, аби я поворушивсь – він стриб далі у степ. Добре нагрів чуба, поки його злапав.
Привіз додому, пустив у дворі. Жінка тільки в долоні сплеснула.
– Оце, – кажу, – я таки докупився.
А сам раки печу, аж в очах зеленіє.
Бодай і не згадувати!
Так от побігло дурне бісеня шукати того дядька Володька.
Відома річ, який у бісового кодла нюх і чух, а проте тільки на другий день вишукав жвавого дядька аж за сім миль від міста – у Хрещатках ярмаркує.
Ярмарок аж кипів. Вироюваються і гомонять люди, ржуть коні, реве бидло, риплять вози, гагакають гуси, цокотять перекупки, божаться цигани, лаються кацапи, шваргочуть жиди. твар, стук, гук, розголос.
А в самому натовпі звивається дядько Володько, трусить якоюсь свитиною та вигукує: «Люди добрі! Люди добрі! Оце свитина над свитинами! Нова! Чудова! Коштує сім карбованців з копою, а віддаю за два! Таке лучилось! Поспішайтеся! Купуйте, не баріться! Два карбованця! Хіба се великі гроші? Два карбованця! Коштує дев’ять! А вам за два! Нова! Чудова! Два карбованця!
– Дядько Володько! Дядько Володько! – гука Хапко.
Не дочува дядько. Хапко метнувся був у самий натовп, а народу, що й києм не проторкнеш. Але, звісно, бісеня скрізь пролізе, і вже Хапко коло дядька, коли ж тут якийсь велетень хап бісеня за галанці та як порожню макітру відкинув геть убік на плечі двом добродіям. Добродії у крик, а баби коло них у писк. А велетень до дядька Володька: «Га, таки застукав невірну ступайку!» А дядько Володько: «Прохорець! Прохорець! Друже! Брате!» (Еге, дума Хапко, се такий Прохорець!) та як вигукне: «Ой, смерть моя!» Та й повис, як неживий, на Прохорцевих руках.
– Удає! – гукнув хтось з натовпу, – я його знаю: шпаками годований!
– А я ось навчу, як удавати! – каже Прохорець.
А проте трохи ніби втихомирився і вже поклав дядька Володька на землю ошамненько.
«Як його визволити?» – дума Хапко.
В пеклі, щоб ви знали, як побратаються, то вже за побратима, як за рідного батька, не те що в нас – при добрій годині побратим, а при лихій – мерщій за шапку, та бувай собі здоров, побратиме.
– А визволю!
_________________
Примітки:
*вистоялочка – горілка, що вистоюють рік, а то й два, часом закопуючи в землю (прим. автора).
**ведмедик - палюча, як вогонь, горілка з пахощами. Якийсь, славлють, протопоп 7 років обмишляв, поки її обмислив (прим. автора)
***рарах, Рарог – у стародавніх слов'ян-поганинів – вогненний дух, пов’язаний з культом вогнища. Рарога уявляли в образі хижого птаха чи дракона з тілом, що іскрилося, волоссям, що палахкотіло, і світінням, що виходило з пащеки (дзьоба), а також у вигляді вогняного вихору (прим. моя. – П.).
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑