І Мотря, було, прибіжить:
– А що се ти, Домахо? чого плачеш? Адже ж і я свого Кирила в Крим випровадила! Та як же змарніла, Мати Божа! Коли твій чоловік розсудливий, він на тебе й не гляне – така ти стала! А мій то мене й приголубить, і поцілує, бо я стріну його така, як мак повний.
Так, було, мене розважає.
Насилу я дождала осені. Та вже щогодини вибігаю за ворота: чи не йдуть вони? А вночі й очей не зведу: от сниться мені, що скриплять ворота або чоловіків голос чутно, так я і схоплюсь, вибіжу, – ні, нема нікого: глухо, і ворота зачинені.
О Петрі якось, проти неділі, сниться мені сон: зійшов над нашою хатою місяць уповні, та червоний-червоний; а в місяці білий півень трепечеться крильми, та так співає, аж по селі лунає.
– Се добрий тобі десь сон приснився, – каже свекруха. – Ось побачиш, коли наш Данило хутко не вернеться. Як дівчині місяць сниться, то жених, а як молодиці – чоловік приїде, або син народиться. Треба визирати Данила. І не огледимось, як притягнуть.
Він таки справді другого дня ввечері й вернувся, мій голуб сизий. От уже ми наговорились! Я й розказую, який-то мені сон снився: місяць уповні.
– А мені, – каже він, пригортаючи мене, – тільки снилась зіронька.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑