Клопіт зчинився такий, що Господи! Усяко розважували, міркувалися, дивували. Ніхто у той день на панщину й не брався, а тягнулись до двору панського – що буде?
Дворак верхи кудись скочив і повернувся незабаром, а за їм у тропі лікар прибіг: жив тут недалеко у пана одного він порічно. Управитель його стрів на рундуці, підвів до покоїв.
Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем, та й на село пішли. Люди за їми купами вироювалися, – дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав, – усі таки за їми ринули.
От привів управитель лікаря того до Павла, і став лікар Павла опитувати: літ йому скільки? чи добре йому спиться? чи не находять на його страхи?
— Мені, – каже, – мені літ двадцять і вісім. Сну не маю.
— А страхи, находять страхи на тебе?
— Нащо таке мене питаєте? – промовив йому Павло, плачучи.
А люди не потовпляться – аж у дверях слухають, дивляться.
— А що, Мирон Іванович? – говорить тоді голосно управитель.
— Не повно ума, не при тямі, – одказує йому той.
— Ге! чуєте ви усі? – гукає управитель на людей.
Ропчучий гомін загучав; скрики почулися.
— Тихо! – гукне знов управитель, – слово до громади!
Стало тихо.
— Цей Павло ума рішився: от сам на себе і зводить лихо – чуєте?
— Чуємо кривду! Неправда! неправда! шкода морочити! – одгукнули йому.
— Що? Говорю: не при тямі він; бо хто такий дурний буде, щоб сам на себе визнавав таке?
— Ти розумний чоловік! – вирвався з купи чийсь молодий голос, як у дзвін.
Управитель став дибки, тільки не зміг пізнати того, хто до його озвався, похвалив.
— Отже, треба його глядіти поки що, а я панові йду обвістити причину. Ходімте, Мирон Іванович!
Мирон Іванович до дверей, та й назад. Люди стіною перед ним стояли. Управитель, поглядаючи скоса, усе бачив та й каже:
— Ану ж бо! Одступіться; чи ви добрі, чи цікаві люди.
— Не одступимось! Нехай пан лікар по правді говорить. Нехай правда буде! – загуло звідусіль.
— А що се ви пану лікарю віри не ймете! А що се ви суперечити схотіли? А як суд наїде, то кому лихо буде – чи пану лікарю, чи вам? Вам би радіти, що так виходить ручно, а ви крякаєте, як ворони. А справника хочете? Усі будете повинувачені до одного!
— Не вбоїмось того! нехай таки буде правда! – покрикували люди.
А пан лікар стриб вікном та, як той заєць, улицею, тільки підскакує. Добре бігав!
Парубки були за ним кинулися, так він, схопивши у руки по каменюці, став на відборону. Парубки собі стали, а він знов як припустив бігти – і утік.
Обступили тоді ближче управителя.
— А чого се ви до мене налазите? – говорить він. – Я не буду втікати, не бійтесь. Чого світите на мене очима? Може, ви мене забити хочете? Бридка мені смерть, – ну, та все колись вмирати треба; я ж до того хворію усе на боки, кажуть, що недовго ряст топтатиму й так: коли допадає вам, загубіть мою душу. Я погину один, а ви за мене усі; а діточкам моїм пан щось приділить за мою смерть.
— Іди, іди, до смерті ще не готуйся, – загомоніли, розступаючись, люди.
— Слухайте ж моєї поради, покиньте того Павла навіженого: нехай йому всячина! Нехай він буде в нас скажений – се безпечніше; а то всіх засудять. погинемо, як гуси…
А Павло, не слухаючи, тільки сльозами вмивався.
Так і порішили, щоб його божевільним пославити, бо з судом, мовляли, як заведешся, то й правих засудять.
Управитель велів Павла до хати одвести і наймав, хто схоче, з села за сторожу при йому стати, і плату давав добру, тільки що ніхто не схотів. Довго управитель і сварився, і умовляв людей: вони далі й слухати його не стали, пішли геть.
Варку тож зараз випустили. Як побачила вона, що вже на волю її пускають, – бігти кинулася куди очі спали, насилу її зловили; став їй управитель розказувать, – вона наче не розбирала, не розуміла, усе рвалася бігти від його, а як вже утямила гаразд, що її не закують, що її і не винять, то господи-світе! що їй тоді поробилося! Руками обхопила тин коло хати, цілує, та плаче, та кричить; Бога хвалить, людям дякує, усім до ніг упадає.
Казали її завезти десь у інше, в далеке село.
— Добре! добре! – промовляла, – везіть! їдьмо! добре! – Хапалася їхати так! Їй кажуть забрати своє збіжжя, а вона: «Добре! добре! як же!» – а нічого не забрала, та тільки все порозкидала. Не вважала, що всі люди коло неї понурі й осудливі. Не спом’янула про Павла і разу та й не казала іншого слова, як: «Добре! добре! коли ж повезете?» Як вже віз під хатою став, скрикнула радісно, кинулася швидко у віз той. поїхала.
Люди вийшли дивитися, як її селом везли, – звісно вже, які цікаві вони й на добре й на лихе, й на миле й на страшне. Діти манесенькі кричали їй услід: «Бувай здорова!», поки не пригорнули їх матері, спиняючи; вона ж їхала, у велику хустку завернувшися, кивала головою бистренько, невважливо, як ті, що дуже куди поспішаються; дивилася, дивилася вперед себе.
А Павло сам зостався. Він вже з Варкого не бачився і не прощався. Як почув, що вже поїхала, тільки голову підвів та й знов схилив, слова не промовив.
Як схотіли, кажу, так і спорядили. Він сидів у своїй хаті за божевільного. Десь вишукали – найняли парубка За їм ходити нібито, що жалко бідного чоловіка. Здається, опасувалися, щоб не заподіяв собі смерті, бо дуже вже він тужив. Так тужив, так тужив! А тихий до всіх, покірний.
Парубок недовго прожив при йому, покинув. «Се, – казав, – се нещасливий зовсім чоловік – він мене навіки вже засмутив; піду – розважуся!» І пішов бідувати, добру ллату занедбавши.
По часі, зобачивши, що Павло «смирний», дали йому волю ходити куди схоче по селі; далі управитель його покликав робити в своєму городі – на панщину його не брали; то він став робити знов. Робить з ранку до ночі, без одпочинку, безперестанку робить-робить, сумуючи тяжко. Сам ні до кого не обзивався, немов не смів, а як коли до його хто обізветься, то такий він вдячний, радий такий!
Сам на самоті ніколи не хотів зоставатися, а все туди рветься, де люди; хоч здалека стане, дивиться, як ходять, прислухає, як гомонять. Нещасливий чоловік частенько, було, приходить, як хто до його добрий, та й проситься: «Нехай я у вас заночую!» Пускають його заночувати добрі люди – тішиться. Було, дітей до себе прикликає, пташок приманює, – тішиться, як до його біжать, як линуть.
Одного разу Павло робив у дворі в управителя, і управительська дочка маленька гралася з утятком, жалуючи та пестячи, поки аж утятко не вдушилося. Тоді вона побиватися та оплакувати дзвінким голосочком. Павло зблизився та як побачив – втікати, втікати. Стріли його люди, спинили, білий, зрошений сльозами ревними, труситься весь.
Опісля, як, було, побачить тую дівчину, біліє, тікає геть.
Жив він так роки, поки його тута не звалила, – зліг вмирати. Як тужив він! Як він плакав! Усе просив: «Живі люди! Ходіть на мої гробки! Будьте милостиві, ходіть на мою могилку! Гомоніть, як я лежатиму!»
Тяжко й сумно вмирав, плачучи.
Перечулося в нас об Варці, що жива й хороша, що забула лихо, забула страхи усі свої; що красується на вечорницях, що збирається заміж….
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑