Треба синів на чужину зряжати. Чи вернуться вони стару неньку поховати, чи, може, як їх батенько, самі там поляжуть, що й голівки ніхто не оплаче! А може, зледащіють її діточки, її соколи ясні, що тепер виряджає хороших, добрих і щирих, а доведеться, може, таких побачити, що бодай не діждати нікому! Хто їх порадить? Хто на розум добрий навчить? А тут ще недостатки та нужда гіркая, що ні з чим і вирядити: ні сорочечки, ні одежинки годящої. Що було, останнє яке добро, – продала, діток наділила і на смерть собі нічого не оставила.
Востаннє спочили сини, а вона пильнує, а вона пильнує цілу ніч над ними, тихо та гірко плачучи. Останню нічку ночують! Скільки-то часу мине, поки вона знов побачить любих хлоп’ят, та чи ще коли побачить!
От уже й сонечко сходить. дзвякнув дзвінок. Веде Олександра діток, обливаючись сльозами, та все тільки благословляє їх та хрестить.
– Паничики! – промовила до паничів, кланяючись у землю, – будьте милостиві до моїх хлопців!
А паничі й одвернулись.
– Мати Божа! – крикнула Олександра, ридаючи, – я тобі своїх діток уручаю!. Сини мої, сини мої. – та й ввалилась, як трава на гостру косу.
Коли кому вік нещасливий, то й довгий, кажуть; так і Олександрі: прогорювала ще скільки літ сама з малим Тишком. Про старших синів і чутки нема; може, що й пишуть паничі, так пані не каже.
Пані тим часом село продала та переїхала у місто жити. За нею й Олександра мусила їхати, і там ще скільки людей. Якби хто знав або схотів її наставить, то вона вдовою була б ізнов на волі, некріпачка; та що вже тепер по тій волі!
Олександра так занепала здоров’ям, що й робити нездужає, а пані гнівається: «Дурно, – каже, – хліб мій їси!» А далі так уже розлютувалась: «Іди собі, – каже, – куди хочеш. Коли ти робити не здужаєш, то й їсти не проси. Йди собі з двора й хлопця бери!»
Вийшла Олександра з панського подвір’я і Тишка за собою вивела. «О, – каже, – панське дворище! бодай нічого доброго зроду-віку в тебе не вступило!»
Пішла найматься; та щось із тиждень попід тином ночувала, поки собі місто знайшла в якогось коваля. А сей коваль такий, що хоч би й паном йому бути, лихий та сварливий, Господи милосердний! І жінку лає, і дочку; а як сп’янчиться, то всі вікном утікають: зараз битись! Та ще й кричить:
– А чому мені жінку не бити або кого іншого? треба всіх бити, бо й мене бито!
– Хіба я тому винна? – плаче жінка.
– А як же не винна? одно за одного мусить одвічати!
Отакого коваля викували!
Коли б хто побачив: несе, було, на гору відра з водою стара, убога жінка, а за нею чорнявий обшарпаний хлопчик скаче, – чи пізнав би хто Олександру, багату козачку, пишну дівчину?
Не послужила й місяця – занедужала; жене коваль з хати. Куди йти? Поплелась у панський двір; тільки що в браму вступає, а пані й стрічає її лихими словами:
– Що, – каже, – згодувала собі синка злодія! Обкрав твій Семенко панича! Та підожди лишень, підожди! А ти чого прийшла? Нездужаєш? Женіть її з двора, женіть!.
Вивели Олександру з подвір’я та й кинули під тином без помочі, саму із малим Тишком. Плаче біднесенький хлопчик, плаче!
– Боже ж мій милий! мій Семенко злодій!. Ой Семеночку, Семеночку! дитино моя добра й щира! Яково-то мені чути таке про тебе!. Батько ж тобі наказував. Синку ж мій нещасливий! спом’яни свою неньку стару!.
А Тишко, не розуміючи, обійма її та все вмовляє:
– Не журіться, мамо, не плачте, Семенко вернеться. І Семенко, і Йвась, обоє приїдуть.
Та вмовляючи неньку, й заснув коло неї.
Благословилося на світ; прокинувсь Тишко та й пішов просити. Дивиться Олександра, як її дитина рученята простягає до людей; як хто копієчку дасть, хто бублика, інший чорняву головку погладить, а інший одіпхне – все бачить Олександра.
Коли ось підійшов якийсь муж до неї та й питає, чого тут лежить, чия вона. Розпитався про все. «Ходім, – каже, – до мене, поки одужаєш», – і провів її до своєї господи з Тишком.
Він жив собі з ненькою вкупі; удовець був і дитиночку мав маленьку, дочку. Вони міські були, міщани, і заможні – всього було досхочу. А що вже добрячі, то нічого й казати! За тиждень Тишко налився, як червоне яблучко, так і качається по дворі. Олександра то не натішиться – одужала, помолодшала.
– Наймись у нас дитини доглядати, – кажуть їй, а вона й душею радіє. Найнялась. Живе в їх тихо й спокійно; усе б добре, та думки про Семенка її сушать.
– Е-е, – каже хазяїн, – чого журитись? Може, ще не така біда, як ти думаєш. Розпитайся, де він служить. Як у панича, то, має бути, панич простив.
Увечері нишком, щоб пані не побачила, пішла Олександра й розпитала двірських людей.
– Тільки й чули, – кажуть, – що дуже твого Семенка катували, а таки зоставив панич при собі його,
– А що? – питає хазяїн.
– Та добрі вісті, паночку, – каже Олександра, плачучи, – кращих не почую.
– Годі плакати, небого! Паничі не вікуватимуть та чужині, приїдуть, і синів побачиш. Та придбай їм що небудь, щоб дякували матері.
А вона вже й скриньку купила, пошила калиточку та все складає туди гроші. «Се моїм діточкам буде!» – думає.
Прийде хазяїн з торгу, то, було, й кличе:
– А йди лишень, небого! ось тобі новенький карбованець, поміняймось на старого.
Біжить Олександра, міняється, дякує йому, Боже як! та радіє, як та мала дитина. Полюбує новенькими грошима, що так аж сяють, і сховає знов діточкам.
Треба хазяїну кудись далеко на хутір виїздити; кличе Олександру з собою. Та як би то пані пустила!
Їде до панії, щоб бумагу їй дала; а пані:
– Не хочу я, не дам тобі бумаги і їхати не пущу. Ти повинна мені платити. Скільки береш?
– Два рублі в місяць, пані.
– То й плати мені два рублі в місяць, так пущу.
– Треба ж мені зодягнутись самій і хлопця зодягнути.
– А мені треба ще й більш од тебе. Ти яку-небудь свитину накинеш та й байдуже, а нам треба жити по-людськи. Як не даси двох рублів, то й не пущу!
І не пустила.
– Дай уже їй два рублі, – каже хазяїн, – а ми тебе ие обідимо.
Так пані вже каже:
– Хочу три рублі, та, може, й за три ще не одпущу.
Уже й сам хазяїн ходив, просив.
– Не хочу та й не хочу!
Сам і поїхав на хутір.
– Бодай, – каже, – таких і не знати, й не бачити, як твоя пані.
Знов забрала в двір Олександру. Тишка взяла до покоїв, а до матері, було, й не пустить, хіба нишком прибіжить на годинку.
Вже тяжко нездужала бідна Олександра; лежала сама, і води нікому подать; лежала й смерті дожидала. Не було нікого коло неї, тільки старий недужий ключар панський сидів у хаті.
– Братіку мій ласкавий! – промовила Олеся, – покличте Тишка, нехай я поблагословлю свою дитину: уже мені Господь смерть посилає.
– Нема вашого Тишка, сестро: я бачив, за панією поїхав.
– Нехай же його Мати Божа поблагословить! – зговорила плачучи. – Дитя моє кохане!. Діти мої, діти! Є вас, ЯК ЦВІТУ, ПО ВСЬОМУ СВІТУ, тільки вас коло матері нема потомлені віка звести! Викохала я вас лихим людям на поталу. Де ж ви, мої голуб’ятка! мої соколи ясні?
Якось старий ключар змігся та людей закликав. Увійшли люди в хату. Вона глянула:
– Підведіть мене, добрі люди!
Підвели її; зняла вона з себе калиточку в шиї та й дала їм:
– Се моїм діткам. шість карбованців. оддайте. Хто має божу душу, навчайте мого Тишка на все добре!. Не обіжайте бідного сироту (а слізьми так і зрошається). будьте до його милостиві!. Смерть мене постигає саму. Викохала собі трьох синів милих, як трьох голубів сивих. та нема й одного коло мене. Сини мої! діти мої!.
Та як жила плачучи, так і вмерла плачучи.
А пані така, що й поховати добре не хотіла, не то пом’янути. Двірські люди самі й поховали, і пом’янули нещасливу.
Сторінка: 1 | 2 | 3
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑