— Галю — промовив парубок, трохи не падаючи коло неї, — Галю, сестрице! Чи ти пізнала свого брата меншого? Ох братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? — Вона схилилася до його і багато й гаряче його цілувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далі спитала: —А де ж другі брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?
Наче вменшився її жах І страх; вона пильніш подивилась округи. Менший брат покликав других братів, і вони прийшли з-поза дерева.
— Се наша сестра Галя!—каже їм менший брат.
— Се я, братики рідні! — промовила до їх Галя, та вони чогось не підходили до неї вітатися, й старшого брата зовсім не було поміж ними. І обличчя в них такі страшні, такі чудні. жах знов напав Галю!
— Де старший брат?—спитала вона. —Де він!— Жах усе більш та міцніш її понімав і посягав, і з почину вона нічого не здолала зрозуміти, потім далі все вже зрозуміла, усе побачила іфозібрала.
Вона бачила старшого брата мертвого під дубом і знала, що забив його Михайло її. Вона була на похороні й бачила, як старшого брата опустили вкупі з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, і вона прощалась з обома. Та чудно якось усе змішалося в неї у голові і навіть якось чудно очі бачили й уха чули: то вона думала про іграшки з братами на луці, про покійну неньку, й нагле уявлялась у думці молодиця з дитиною смілою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, і, усміхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви і прислухала Михайлового голосу, то Дніпро своїм плеском усе поглушав; то чулося їй — стогнуть, бачилося — голе каміння, темні гаї, — а разом вечір весінній — чаруючая квітуща свіжість і в далю-далі велике біле село на горі. То усе живе, одрадісне й дороге, — то усе мертве, поховане дороге. Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голосу його, а коло неї менший брат разом знаходиться, проти неї його вже мужнє та знакоме обличчя, і вона йому всміхається й дуже раденька. А от і всі брати сидять рядочком на землі, тільки нестає старшого, нема старшого.
Нагле якийсь світ наче — і пам'ять, і розум, і жах знов напада, пійма і посяга, і в жаху вона кидається бігти і біжить-біжить до Дніпра і в жаху вкидається у Дніпро. За нею брати по сліду, та Дніпрова хвиля вже далеко понесла сестру й розбила на гостре каміння, й дарма брати ходять понад берегами, — у бистрих нуртах нічого не видно, опріч одкиду неба ясного, гаїв та шпилів округи.
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑