Чує, щось високо шумить. Се чорний ворон; розбив пташенят і найкращу настигає. Вона, як стріла, летить, а ворон її крильми обгортає, як хмарою. Скочив Тиміш сам не свій, побіг, ухопив рушницю та й устрелив чорного ворона; так він і вдарився коло Тимоша в землю. Дивиться Тиміш – се не ворон, се його молода жінка; з-під лівої руки чорна кров дзюрчить, а правою держить його першу милу – неживу. Як була на дівич-вечір уквітчана й прибрана, так і лежить поперед його очима Олена, хороша й пишна, як квітка!
Олену поховали коло церкви під вишнею, та як поставили хрест, то злетілись дрібні пташенята, обсіли його, згори до самого низу, та жалібненько защебетали. І то щовесни прилітають і щебечуть над Оленою. Се її дружечки, що на дівич-вечорі в неї співали.
Тиміш недовго маявся по світу: нудьга його з’їла. Хата розвалилась, двір заріс бур’яном, і садок усох, і глибока криниця засипалась. Все мохом поросло та пилом припало.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑