* * *
До всього звик я, навіть до осінньої
Холодної і чорної землі, —
Коли вже й сонце промені знецінює,
До заходу ховається в імлі.
Але не звик я до години сонної
В ранкову пору чи на схилі дня.
Волію час той пілкою суконною
Протерти, як спітнілого коня.
З відра облити свіжою, студеною…
І мчати, обірвавши стремена,
Незвіданою стежкою буденною,
Яку ніхто на світі ще не зна.
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑