Останній міст проплив у далині,
Колеса змащені росою голубою —
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою…
Вже серце під колесами петля!.
Упало серце! Де тому причина?.
Вже чуть, як обертається Земля,
І обертається з Землею Україна…
Красо моя! Вкраїночко моя!
Ну, що мені робити — я не знаю!
То прилечу, то знову відлітаю,
А день за днем і гасне, і сія…
Твоє обличчя світле, як надія,
Пахкими пальцями торкнув я уночі
І кров свою змішав я із твоєю,
Як зерно із землею повесні.
Тоді ти стала мною, Батьківщино,
А я тобою на світанні став —
І свої очі я відкрив крізь тебе…
Ти поселила в серці мій народ,
Ти освітила думку мою часом
І в мову українки сповила,
Тебе дивлюсь я серцем і думками,
Тебе люблю я всесвітом і людством,
І соняхом у золотому сні,
І сивиною вченого-мислителя,
І на стерні горошком польовим.
Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любови,
Годинник людства — з стрілками життя
На цифрах смерти — звірив із твоїм…
Ні, Батьківщино! Не лише стражданням
Чи радістю я звернений до тебе!.
1960.
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑